Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Ун не сперечався. Він дивився, як язички полум’я лижуть гілочки й билинки, а його друг тим часом запалив на цьому багаттячку крайчик смолистої галузки. Скоро вона спалахнула яскравим полум’ям. Тоді, підійшовши до однієї прогалини, син Землі жбурнув цей палахкотючий смолоскип у тигра. Полум’я описало півколо і впало в сухостій, ще не змочений ранішньої росою.

Тигр сахнувся вбік. Вогненний снаряд пронісся повз нього і зник у бур’яні. Ун затіпався від німого сміху. Зур, зосереджений, запитував себе, чи не запалити йому новий смолоскип.

У густотрав’ї блимала лише крихітна жаринка. Тигр, заспокоївшись, знову влігся на землю.

Повагавшись трошки, Зур запалив другу смолисту гілку. Та не встигла вона розгорітися, як раптом із сухостою злинув угору вогненний язик. З лютим риком тигр підхопився і ринувся вперед, аж тут Зур кинув у нього другу гілляку. Палаючий смолоскип влучив прямо в груди хижакові.

Очмарівши з жаху, тигр закрутився на місці, потім метнувся вбік. Але вогонь з сухим луском нібито гнався за звіром слідком, перескакуючи з билини на билину. Потім розсипався” снопами й оточив звіра звідусіль. Скиглячи з болю і страху, тигр прорвався крізь вогненне кільце і дременув.

— Тільки його й бачили! — заявив Зур. — Жоден звір не вертається на те місце, де обпікся.

Ун був у захваті від Зурової хитрості. Він уже не сміявся безгучно, сміх його дзвенів над галявиною, як звитяжний бойовий клич.

— Зур хитріший за старого Гуна, наймудрішого серед уламрів! — гукнув він радісно.

І його м’язиста рука обняла за плечі сина Землі. Тигр більше так і не вернувся. Ун і Зур любесенько собі проспали до самого ранку. Галявину і джунглі повив густий туман. Тиша і безгоміння панували аж до світової зорі. Потім стали з’являтися денні тварини. З річкових берегів і з незчисленних дерев навколо галявини долинув гомін пробудженого життя.

Син Тура вибрався з притулку й озирнувся. В повітрі не відчувалося ніяких підозрілих запахів. На галявину вийшли олені аксиси. Їхня поява остаточно заспокоїла уламра.

Він обернувся до Зура і сказав:

— Ми підемо далі, але спершу візьмемо на захід, щоб уникнути нової зустрічі з тигром.

Коли зійшло сонце, молоді воїни рушили в дорогу. Повільно танув нічний туман, пасма його підносилися до блідого неба й пропадали в блакиті. Тварин почало траплятися більше, і хлопці збагнули, що вони проминули нарешті мисливські угіддя тигрів.

Але Ун знову стурбовано вдихав нерухоме повітря. Давуча спека огорнула кущі й дерева. Мандрівників невідступно переслідували червоноголові мухи. Сонячне проміння, проникаючи крізь рясне листя, дошкуляло оголеній шкірі, мов укуси термітів.

— Над лісом гримітиме грім! — заявив син Землі.

Ун пристав і глянув на захід. Попереду стелилася велика галява. Вгорі світила яскрава смуга блакиті без єдиної хмарки. А проте обидва хлопці відчували невиразну тривогу, ця тривога ширилася в природі.

Вони йшли густим узліссям, тримаючись ближче до річкового берега. Опівдні буря, здавалося, все ще була далеко. Не розпалюючи вогню, товариші з’їли без усякого смаку по кусню холодного м’яса, засмаженого напередодні, і зробили привал у затінку дерев. Відпочивати їм заважали набридливі комахи.

Вони вже лагодилися в дорогу, коли на заході почали збиратися перші хмари. Молочний серпанок поступово затягував небо. Тривожний рев буйволів і жалібний крик оленя долинули з чагарів. Серед високої трави нечутно плазували налякані кобри.

Мандрівники завагалися: чи йти далі? Але місце для привалу було обране невдало: тисячолітні дерева підносили вгору свої розлогі верхи; ґрунт під ними був надто пухкий. На джунглі от-от спаде буря, а довкола ніби тобі якийсь прихисток.

Над кронами дерев уже проносилися перші пориви вітру з гомоном, подібним до реву гірського потоку. Листя закручувалося в штопор. Потім западала густа, давуча тиша. До зеніту, поступово темніючи, підносився щільний мур хмаровиння; його краї зловісно світилися. Потім над зеленим морем дерев заблимали зірниці, заливаючи все мертвотним світлом. Щоправда, вони спалахували дуже далеко, і грім ще не підпряг свого голосу до грозового гуркоту. Коли ж стіна хмаровиння сягнула зеніту й почала замощувати східну половину неба, жах прикував до землі все живе. Лише вряди-годи можна було побачити, як поспішав зашитися в свою нору наляканий звір або як лізла ховатися в тріщину кори якась кузька. І рослини, і звірі чекали тривожно, що принесе буря: оживить лісове життя чи спустошить?