Розділ «ПО ВОГОНЬ»

Похмурий задира кабан один пив воду, нічого не боячись. Всі ж інші нашорошували вуха, неспокійно бігали очима і були готові кожної хвилини тікати, виявляючи тим суворий закон життя — одвічну обережність слабших.

Раптом усі голови й вуха повернулися в один бік, а далі всі звірі якнайшвидше сипнули врозтіч; коні, онагри, сайгаки, муфлони, козулі й олень побігли через західну ущелину, протії червоного проміння сонця. Не побіг лише один кабан, що поводив під щетиною повік своїми вузькими, налитими кров’ю очима. З’явилися великі лісові вовки, більші від вовків степу, з високими ногами, міцними щелепами та близько зсунутими жовтими очима; їх погляди не бігали туди й сюди, як у полохливих травоїдів, а одразу вчіплювалися в здобич. Нао, Нам і Гав ухопилися за вила й списи, кабан вишкірив свої ікла і почав погрозливо хропти. Змірявши ворога своїми хитрими очима та почувши тонкими ніздрями його дух, вовки визнали його за небезпечного і побігли навздогін утікачам.

Після них запанувала тиша, і уламри, вгамувавши свою спрагу, почали радитися. Скоро мало смеркатись; сонце ховалося за скелі; було вже надто пізно, щоб іти далі; де ж спинитися на відпочинок?

— Зубри підходять! — сказав Нао.

Але тієї ж миті він повернувся до західної ущелини. Всі троє уважно слухали, потім припали вухом до землі.

— Це не зубри, — стиха вимовив Гав.

А Нао ствердив:

— Це — мамонти!

Мисливці швидко оглянули місцевість. Річка пливла поміж базальтовим горбом і стіною з червоного порфіру, звідки стримів досить широкий виступ, на якому міг би вміститись і великий хижак.

Уламри вилізли на нього.

Під виступом у напівтемному проваллі текла вода, горизонтально нависли дерева, зрушені обвалами та власною вагою. З глибини тяглися до тьмяного світла вершечками з купками блідого листу, витрачаючи на це всю свою життєву енергію, інші дерева, надзвичайно високі й тонкі, борючися з густим, наче ведмеже хутро, мохом, з ліанами, що душили їх, та губками, що обліплювали їх стовбури; вони вперто боролися й далі за життя, за місце під сонцем.

Нам перший помітив у скелі печеру. Низька й неглибока, вона мала отвір неправильної форми. Уламри не одразу вступили до неї, спочатку вони довго її оглядали. Нарешті Нао повів своїх товаришів, зігнувшись та нюхаючи повітря; тут вони побачили кістки, шматки шкури, різні роги, щелепи. Господар печери був, очевидно дужий і небезпечний хижак. Нао захотів пізнати його нюхом.

— Це печера сірого ведмедя, — нарешті заявив він. — Вона порожня вже чимало днів.

Нам і Гав зовсім не знали цього лютого хижака, бо уламри блукали по місцевостях, де водилися тигр, лев, зубр і навіть мамонт, але де сірий ведмідь траплявся дуже рідко. Нао зустрічав його лише в далеких подорожах. Він знав його сліпу, як у носорога, злість, його силу, майже рівну силі лева-велетня, його люту, непереможну мужність. Печера була порожня, бо ведмідь або покинув її зовсім, або ж подався на кілька тижнів, а може, й на довший час, полювати в іншу місцевість; могло бути, нарешті, що його спіткало лихо на переправі через річку. Певний, що звір їх не застукає цієї ночі, Нао вирішив використати його печеру для відпочинку. Коли він доводив це до відома своїх товаришів, над річкою й скелями розлігся дужий галас: прийшли зубри! їхнє могутнє, як левовий рик, мукання різноголосою луною відбивалося від скелястих стіп цього похмурого закутка.

Нао прислухався до гамору цих великих звірів з деякою тривогою. Люди рідко коли полювали на турів чи зубрів. У ті часи ці звірі були такого зросту, сили й жвавості, яку не могли вже мати їхні нащадки. Їхня поведінка була хоч, може, й не така тонка, проте жвавіша й хитріша; вони знали свою силу й боялися великих хижаків лише тоді, коли були хворі, приставали в дорозі чи коли зважувалися вибігати в степ поодинці.

Трос уламрів вийшли з печери. Їхні груди хвилювалися від величного видовища, їхні серця відчували його дику розкіш; їхній темний розум без слів і думки захоплювався тут первісною красою, що тремтіла й у глибині їхньої власної природи.

Ледве вони вийшли з темної печери, як знявся інший галас, що розітнув перший, як сокира розтинає тіло кози. Його творили горлові крики, вищі за тоном та довші й слабші за мукання зубрів; тим часом вони сповіщали про наближення найдужчого із створінь, що блукали тоді на поверхні землі. За тих часів мамонт був непереможний. Від цієї тварини тікали лев і тигр, втрачав свою мужність сірий ведмідь; людина ще кілька тисячоліть не повинна була мірятися з ним силою, і лише сліпий та дурний носоріг насмілювався нападати на нього. Мамонт був моторний, невтомний, здатний ходити по горах, кмітливий та пам’ятливий. Своїм дужим хоботом він воював і працював, велетенськими іклами поров землю, свої походи провадив мудро, певний своєї вищості. Шиття здавалося йому прекрасним, а в жилах його текла гаряча червона кров; безперечно, його чуття природи було значно тонше, ніж у сучасних слонів, отупілих за довгі роки неволі у людини.

Сталося так, що ватажки зубрів і мамонтів наблизилися до берега одночасно. Згідно із своїми законами мамонти схотіли підступити до води першими; ні тури, ні зубри проти цього закону ніколи не виступали. Однак, якраз оці зубри, звикши, щоб інші травоїдні відступали перед ними, та, маючи на чолі ватажків, що не знали як слід сили мамонта, розлютилися.

А на чолі у них стояло вісім величезних бугаїв, і з них один був завбільшки з носорога; довго терпіти свою пекучу спрагу вони не могли. Побачивши, що мамонти збираються пройти першими, розлючені зубри, звівши морди догори, войовничо заревли.

Мамонти спинилися. Вони мали п’ятьох ватажків, тіла яких були як гори, ноги — як дерева. Вони виставили свої десятиліктеві ікла, здатні строщити дуба; хоботи у них були як удави, голови стирчали, як скелі; вкриті воші були грубою, наче кора старого береста, шкурою. За ними сунув довгий, землистого кольору табун.