Розділ «ПО ВОГОНЬ»

— Він поранений, — зауважив Нам.

Справді, кров текла ведмедеві крізь густу шерсть. Мисливці дуже злякались, чи не від людської часом зброї це рана, бо тоді ведмідь захоче помститись. А коли він уже почне мститись, то справу напевно закінчить, бо впертішого звіра нема в світі. Зі своєю густою шерстю та товстою шкурою він просто кепкував би із списа, сокири й кия. Одним ударом лани він міг би розпороти людині живіт, задушити її в своїх обіймах, змолоти її своїми щелепами.

— Як вони прийшли? — спитав Нао.

— Між оцими деревами, — відповів Гав, вказуючи на кілька ялинок, що примостилися на скелястій кручі. — Самець зійшов праворуч, самиця — ліворуч.

Чи випадково, чи, може, здійснюючи певний план нападу, ведмеді загородили уламрам вихід. Видно було, що напад неминучий. Про це свідчили і лютий рев самця, і насторожена, хитра поза самиці. Коли вони ще й досі вагалися, то це через те, що міркували дуже повільно і хотіли спершу пересвідчитися, що здобичі нема куди тікати. Вони довго принюхувалися, важко сопучи, щоб краще дізнатися, як далеко сховались поміж камінням їхні вороги.

Нао хутко дав знак тікати, і, коли ведмеді пішли в наступ, уламри були вже в глибині печери; Нао послав юнаків уперед, і всі троє бігли так швидко, як лише дозволяли їм нерівність ґрунту та покручений шлях.

Ускочивши в порожню печеру, ведмеді-велетні загаялись, загубивши між своїми старими слідами свіжий уламрів. Потім вони дуже обережно та іноді спиняючись погналися за людьми. Не боячись жодної в світі тварини, вони, проте, були обережні зроду і боялися невідомого. Вони знали зрадливість круч, печер і ям; невиразно пригадували каміння, що відколюється й летить униз, землю, що лопається й розходиться, приховані в пітьмі ночі провалля, сніжні обвали, води, що виїдають тверді скелі. За все їхнє довге життя ні мамонт, ні лев, ні тигр їм не загрожували. Але темні сили стихії часто давалися їм взнаки. Вони зазнавали болю від гострого каміння; їх з головою завалював сніг, несли весняні річки, засипала в печерах земля.

А сьогодні вранці вперше на них напали живі істоти. Напали з вершка високої стрімкої скелі, куди могли б злізти хіба ящірки та комахи. І ось там стояло троє двоногих створінь. Побачивши велетнів, вони дико загукали і кинули свої списи. Один з них поранив самця. Осатанівши від болю й лютої злості, ведмідь втратив всяку обережність і спробував видертися прямо на гору, але скоро мусив відмовитися від цього наміру і разом з самицею пішов шукати кращої дороги.

Він на ходу вирвав списа, кілька разів нюхнув його. Ведмедеві не часто доводилося зустрічати людей. Їхній вигляд дивував його не більше, ніж вигляд якогось там вовка чи гієни. Вони завжди поступалися йому дорогою, він нічого не знав ні про їхню хитрість, ані про їхню силу, отже, анітрохи не турбувався. Через це остання пригода, як цілком несподівана, дуже його стурбувала. Вона порушувала старовинний зв’язок між речами і ставала незвичною для нього погрозою. І печерний ведмідь блукав різними проходами, здирався на горби, старанно принюхувався до запахів. Нарешті він стомився. Якби не та рана, він зберіг би лише на дні своєї свідомості невиразний спогад про пригоду, що міг би пробудитися тільки в однакових умовах. Але ж хвилі болю ще й ще раз нагадували ті три істоти на горбі з їхніми гострими списами. І тоді він починав ревти, зализуючи свою рану… Але через деякий час рана перестала боліти. Ведмідь-велетень тепер думав лише, як би відшукати собі їжу, коли раптом знову зачув дух людини. Гнів стиснув йому груди. Він покликав свою самицю, що йшла оддалік. З’ясувавши, де сиділи їхні вороги, ведмеді разом кинулися вперед.

В темному проході Нао відчував спочатку присутність тільки своїх товаришів. Потім зачулося й важке тупання звірів; важко сопучи, вони наздоганяли людей. їм легше було бігти печерою на своїх чотирьох лапах, весь час нанюхуючи носом слід… Уламри щохвилини спотикались об каміння, падали, стукались об виступи стін, а їм же ще й треба було нести важку зброю, їжу та клітки з Вогнем, які Нао не міг покинути. Вогонь, жеврів на споді їх і не освітлював шляху; його слабеньке рожеве світло летіло вгору, ледве позначаючи виступи стін. Одночасно ж на його тлі досить яскраво виступили постаті втікачів.

— Швидше! Швидше! — кричав ватажок.

Та Нам і Гав не могли бігти швидко, і велетні звірі наздоганяли їх. Щохвилини сопіння хижаків ставало все чутнішим. В міру наближення до ворога їхня лютість зростала, і вони інколи чи один, чи другий починали ревти. Голосний рев лунко одбивався від кам’яних стін. А від цього реву Нао краще уявляв собі їхню неймовірну силу, лютість обіймів та надзвичайну міць гострих щелеп.

Через деякий час звірі були на відстані кількох стрибків. Земля тремтіла під ногами Нао. Він відчував, що за мить страшний тягар упаде йому на спину… Тоді він сміливо став лицем до смерті. Несподівано повернувши клітку, Нао направив її слабке світло ведмедеві в очі. Ведмідь раптом спинився. Несподіванка збентежила його. Він здивовано позирнув на вогник і глухо покликав самицю, захитавшись на своїх чотирьох лапах. Потім, підштовхуваний лютістю, знову посунув на людину. Нао відскочив і щосили кинув свою клітку ведмедеві в голову. Клітка влучила йому просто в ніс і обпалила повіку. Од страшного болю ведмідь жалісно заревів і почав себе обмацувати. Нао ж тим часом щодуху побіг.

В отвір попливло нарешті сіре світло. Тепер уламри вже бачили ґрунт під ногами, не спотикались і бігли з усієї сили. Але звірі теж побігли швидше, і в міру того, як наближався вихід, син Леопарда тужливо подумав, що на волі небезпека, яка загрожувала його товаришам, не зменшиться, а навпаки, збільшиться.

А тим часом ведмідь знову наближався. Пекучий біль в оці так розлютив його, що він забув про всяку обережність. Ніщо вже не могло стримати його пориву. Нао відчув це з іще лютішого сопіння та короткого хрипкого реву. Він вже хотів повернутись для безнадійного бою, коли почув крик Нама. І тут ватажок побачив перед собою високий виступ, що значно звужував прохід. Нам уже був за пилі. Гав саме минав його. Ведмежа пащека хекала за три кроки від Нао, коли він, зіщуливши плечі, шугнув у отвір. З розгону ведмідь з силою втиснувся в щілину, але через неї пролізла лише його морда. Він вищирив свої тверді, як жорна, і гострі, як пилка, зуби і зловісно заревів. Та Нао вже не боявся ведмедя, він знав, що недосяжний для нього. Дужчий від сотні мамонтів і живучіший від тисячі поколінь, невблаганний камінь затримував ведмедя так само певно, як смерть.

Мисливець зареготав:

— Нао тепер дужчий за великого ведмедя. Нао має кия, сокиру й списи. Він може вдарити ведмедя, а ведмідь не відповість на його удари.

І він замірився своїм києм. Та ведмідь уже пізнав лукавство каменю, проти якого мусив боротися з самого дитинства. Перше ніж людина встигла вдарити, він уже висмикнув голову і сховався за виступом. Гнів його не минав; волохаті боки ходили ходором, кров стугоніла в скронях, штовхаючи на нерозважливі вчинки. Але ним керував мудрий інстинкт, що звик зважувати й на обставини. Зранку оце вже вдруге ведмідь мав нагоду пересвідчитися, що людина якимсь незрозумілим для нього способом здатна завдати йому болючих ударів. Він починав коритися долі.

Ведмедиця грізно ревла ззаду, зустріч з двоногими істотами нічого її не навчила, бо вона не постраждала від них, а як голос самця закликав її до обережності, то вона спинилася, гадаючи, що попереду зустрілася якась природна пастка. Їй і на думку не могло спасти, щоб небезпека могла йти від нікчемних істот, які поховалися за виступом.

Розділ дев’ятий