Розділ «ПО ВОГОНЬ»

За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. Вдень вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли певну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а може, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.

І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:

— Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?

Син Тополі відповів:

— Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?

А Гав заявив:

— Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-коли, аж до кзамів.

— Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ніч, щоб завоювати Огонь.

Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий місяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад островами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивався від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.

Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючись до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один від одного, щоб бачити якомога більше навкруги себе і не бути оточеними. Зненацька з-за очерету блиснуло полум’я; воно було ще далеко і блідло в місячному сяйві.

Кзами спали. Троє вартових стежили за багаттям. Сховавшись за кущиками, уламри з лютими заздрощами позирали на табір. Ех, коли б вони могли вкрасти хоч іскру! Тепер вони вже мали й сухі стеблиночки, і тонесенькі гілочки: тепер Огонь уже не вмре у них у руках, тепер вони засадять його в клітку з кори, вимощену зсередини плескатими камінчиками. Але як дістатися до нього? Як обдурити обережність кзамів, що так зросла з тієї ночі, коли Нао раптом з’явився перед їхнім огнищем?..

Нао сказав:

— Ось як буде. Нао піде берегом угору, а Нам і Гав почнуть блукати лугом навколо табору людожерів. Вони покажуться й сховаються. Коли вороги поженуться за ними, вони почнуть тікати, але не на повну ходу, бо треба, щоб кзами надіялися їх спіймати і бігли б за ними довший час. Нам і Гав хоробрі воїни і не побіжать занадто швидко… Вони затягнуть кзамів аж до червоної скелі. Коли Нао там не буде, вони пройдуть між мамонтами і Великою річкою. Нао їхній слід знайде.

Юнаки затремтіли. Їм було боязко розлучатися із Нао перед лицем тих лютих кзамів. Але вони слухняно шугнули в кущі, а син Леопарда пішов до річки. Минуло трохи часу… Аж ось з’явився і зник Нам, і в ту ж мить над травою полохливо майнула постать Гава. Вартові зняли тривогу; кзами з безладними вигуками посхоплювалися з землі й скупчилися біля свого ватажка. Це була людина середнього зросту, кремезна, як печерний ведмідь. Він двічі труснув над головою своїм києм, хрипко щось вигукнув і подав знак.

Кзами поділилися на шість груп, утворивши широке півколо; Нао з тривогою заклопотано проводив їх очима, а потім став міркувати лише про здобуття Огню.

Його стерегло четверо воїнів, вибраних із найдужчих. Один з них вигляд мав особливо страшний. Він був та її само кремезний, як і ватажок, зате трохи вищого зросту; уже один розмір його кия свідчив про велику силу. Вогонь добре освітлював його постать. Нао побачив величезні щелепи, затінені густими бровами очі, короткі міцні й криві ноги. Решта троє, хоч і були трохи менші, все ж мали міцні тулуби й довгі руки з добре розвиненими м’язами.

Місцевість сприяла Нао: легенький, але постійний вітер дув на нього, далеко відносячи його дух; по траві блукали шакали, ширячи свій гострий сморід; до всього того Нао мав з собою одну з шакалячих шкур. Все не дозволило йому непомітно наблизитися до вогнища на шістдесят ліктів. Місяць випливав з-за тополь, коли Нао раптом підвівся з бойовим кличем.

Здивовані його несподіваного появою, кзами вирячили на нього очі. Але вже за хвилину попи з криком похапали кам’яні сокири, киї й списи.

Нао закричав їм:

— Син Леопарда пройшов степи, ліси, гори й ріки, бо його плем’я сидить без Огню… Коли кзами дозволять йому взяти від свого вогнища кілька головешок, він піде собі геть без бою.