Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Люда відчуває, що дихати стало легше, тільки в вухах якийсь легкий шум, ніби їх позакладало чимсь. Розуміє, то посилюється тиск повітря на барабанну перетинку. Хотілось глянути на годинник, довідатись, скільки минуло часу відтоді, як викинено буй, але не наважувалась запалити сірник. Навіть намагалася дихати якнайповніше та не робити раптових рухів, щоб не збільшувати витрати кисню. Лежала деякий час нерухомо, а потім все ж устала й почала шукати годинник. Знайшла його на стіні каюти поруч маленької полички, обмацала пальцем, але сірники запалити все-таки не наважилась. Шукала способу відкрити скло і намацати пальцями стрілки на циферблаті. Одночасно подумала, що треба завести годинник, бо коли він спиниться, тоді вже не можна буде орієнтуватись навіть у часі.

Скляну закривку над циферблатом відкрила легко. Пальці торкнулися стрілок, визначили маленьку й велику. Важче було встановити цифри на циферблаті. Напружуючи пам'ять, пригадала, що на цьому годиннику циферблат розбито не на дванадцять, а на двадцять чотири частини. Поділити коло, не бачачи його, на двадцять чотири частини, — це дуже важка справа. Нарешті Люда все-таки визначила час: двадцять дві години двадцять хвилин. Кінчалася друга доба перебування під водою після аварії.

Дівчина завела годинник, закрила його і знов лягла на ліжко. Думкою уявляла водну поверхню. Над водою здіймається аварійний буйок. Чи помітять його? Може, вже помітили і вже послано повідомлення на берег, збираються епропівці, поспішає їм допомога! Вона не уявляла ясно складність врятування з цієї глибини. Піратові вірила й не вірила, але певна була, що коли сюди прибудуть радянські водолази, то обов'язково їх врятують. Ну, а коли буйка досі ніхто не помітив? Він гойдається на хвилях, повз нього пропливають риби й дельфіни, над ним пролітають птиці, а він самітно гойдається тиждень, місяць… А може, його зірвало і кудись далеко занесло. Як тоді їх знайдуть?

Люда лежить, і їй здається, що вона вже в могилі, з якої немає виходу.

Думками переноситься в своє місто, в школу, на Лебединий острів до батька. Згадує Марка і чомусь особливо довго думає про нього. Чи загинули Марко й Яся, чи ні? Анч сказав їй, що їх уже немає. Значить, їх повбивали. Але коли їх просто викинули в море, щоб потім потопити, то може бути, що Яся зуміла скористатися гумовою подушкою-поплавцем, яку Люда встигла передати їй під час побачення. А Марко?

Люда згадала їхню першу зустріч під час зливи, коли вони навіть не сказали одне одному своїх імен, а потім вечір того самого дня на «Колумбі», коли Марко сховався од неї за рубку. Вона це помітила, але ні тоді, ні потім нічого не сказала. В голові вихром проносилися всі зустрічі на острові, на шхуні, в Лузанах, купання в бухті, коли вона його випередила. Маркові тоді було досадно. Люда одразу про це догадалась. Вона пригадує, як разом з льоху витягали Ясю і потім поспішали на «Буревісник» дати знати про пекельну машинку на «Колумбі».

В тому калейдоскопі спогадів ясніше запам'ятався місячний вечір на березі Соколиної бухти. Мінливе світло заливало рибальські хатини, маленькі садки, піщане узбережжя, кілька бочок, що стирчали наче пні, шхуну, шаланди, сріблясту поверхню бухти. Стояла тиша… До них підійшов Левко і, жартуючи, сказав про побачення… Вона тоді почервоніла, але при місячному світлі того ніхто не помітив. Люда відчула, як щоки її і тепер запалали в темряві.

Вона згадала мрії про наступну зиму, яку збирались утрьох, разом з Ясею, провести в місті. Її знов полонили ті мрії, і вона на деякий час забула, що над нею водяна товща, яка невблаганно тисне до грунту пошкоджений підводний човен-домовину. Десь недалеко за стіною лежали трупи людей, що задихнулися без повітря. В сусідній каюті був ще один живий, поранений шпигун Антон.

Коли вона, нарешті, повернулася до дійсності, їй здалося, ніби за стіною хтось розмовляє. Прислухалась. Справді, не помилилась. Розмова долітала крізь пост центрального управління, але жодного слова вона розібрати не могла. Хто розмовляє? Невже виявилось, що хтось із убитих був лише тяжкопораненим і це з ним говорить Антон? Повернулась на бік, підвела голову і напружила слух. Розмова стихла. Потім знову якісь слова… Дівчина встає, підходить до дверей, одхиляє їх і чує голос з каюти Антона. Поранений розмовляв сам з собою. Ні, він когось питає і потім сам відповідає. Вона не все розбирає, бо Антон говорить своєю мовою, але те, що чує, дивує її:

— Гелій, гелій, тут повно гелію!.. Я… я… задихаюся… Пане начальнику, я виконаю ваше доручення… виконаю… Нам він потрібний… Я розумію вас. Що ви кажете? Так, слухаю! Я завжди зумію виконати… Я, я… Анч? Я зроблю краще за нього… Формула, формула професора Ананьєва… Так… так…

Голос Антона перейшов у шепіт, дівчина ледве чула його. Здавалося, він говорив комусь на вухо велику таємницю.

— Вона знає!.. Знає! Я примушу її розповісти! О, я вмію поводитися… ха-ха-ха!

Сміх був дикий і страшний. Почувши той сміх, Люда зрозуміла, що Антон збожеволів. Її охопив жах. Товариство божевільного в цих темних закамарках!

Він продовжував щось шепотіти. В шепоті дівчина розібрала своє ім'я. Шепіт змінювався злим ідіотським сміхом. Знову говорив про формулу професора Ананьєва, запевняв когось, що дочка мусить знати формулу, знайдену батьком. Він таки примусить її розказати все. Похвалявся своїми винятковими здібностями, умінням допитувати, вивідувати всі таємниці, і знову сміявся.

Нарешті, Антон стих. Кілька хвилин з його каюти не чути було ні найменшого звуку. Здавалося, поранений вмер. Люда закам'яніло стояла в дверях своєї каюти, переступивши однією ногою комінгс до центрального поста. Та ось почулося шарудіння, наче десь близько крадькома йшов пацюк.

В темряві, з надзвичайною обережністю, з своєї каюти вибирався божевільний, охоплений бажанням примусити дочку професора Ананьєва розповісти секрети батька.

Люда швидко вскочила в свою каюту і зачинила двері. Лише вона посунула засув, як Антон з усієї сили наліг на двері. Почувся стукіт, а потім стогін. Божевільний вразив свої рани і впав у центральному посту під дверима, що вели до командирської каюти.

Люда сіла на стілець, одкинулась на спинку і з жахом думала про своє становище. Більшість повітря залишалася божевільному. Трохи пізніше помацала на годиннику стрілки, вгадуючи, що вони показують. Вже минула ніч, годинник показував десяту годину ранку.

Люда пройшла до ліжка і в розпачі впала на нього.

Вона остаточно втрачала надію.