Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Командир і Анч розмовляли про те, як надводна база могла дістати відомості про «Антопулос».

— Це наші американські агенти, — з певністю заявив Анч, — не інакше, бо з агентами в Радянському Союзі зв'язок майже порвано. Хто залишився живий, закопався глибоко в болото, пережидаючи погану кон'юнктуру.

Піратам дуже щастило. Старший помічник доповів, що радист впіймав розмову «Антопулоса» з Афінами.

Подвійне пеленгування показувало, що «Антопулос» знаходиться приблизно на віддалі двадцяти миль від підводного човна, йдучи повільним економічним ходом, човен не міг його наздогнати. Спливши ж на поверхню і йдучи повною швидкістю, він міг зробити це за півтори години. Було дано команду продути цистерни. Могутній струмінь стиснутого повітря витиснув кілька сот тонн води з цистерн за борт. Через сім хвилин підводний човен «невідомої» національності ішов повним ходом, доганяючи грецький пароплав. Радист грек продовжував свою роботу і залишав у повітрі невидимий, але вловлюваний радистом-піратом слід.

На підводному човні віддано було наказ торпедистам заряджати торпедні апарати й готуватися до бойового пострілу.

Торпеда. Люди суходолу незнайомі з цією страшною зброєю. Це снаряд завдовжки п'ять-сім метрів із спеціальними виключно складними механізмами. Вони примушують снаряд рухатись під водою з швидкістю дев'яносто кілометрів на годину, не відхилятися від заданої цілі вбік, триматися певної глибини, нести запас вибухової речовини, достатньої, щоб при сприятливому влучанні потопити найбільший військовий корабель. Особливо страшний цей снаряд для вантажного або пасажирського пароплава. Коли моряки такого пароплава помічають, як по водній поверхні до них наближається піняста стежка, у них холоне під серцем, і вони готові ту ж мить спускати шлюпки. Лише дуже невдале влучання залишає пароплав на воді. За час першої імперіалістичної війни торпедами було потоплено понад шість тисяч торговельних пароплавів і чимало військових кораблів. Самих лінкорів ти крейсерів загинуло від торпед більше тридцяти.

Підводний човен наздоганяв грецький пароплав. Командир з кількома чоловіками команди знаходились на палубі і вдивлялися в обрій, сподіваючись ось-ось помітити топовий вогонь «Антопулоса» Стерновий правив по пеленгатору, що його настройку доглядав радист. Радист на «Антопулосі» припинив радіопередачі лише тоді, коли його вогні помітили з підводного човна. Можливо, він перейшов на слухання і слухав, як десь, на величезній віддалі, хтось вистукував призначені для нього крапки і тире. Але ні він, ні вахтові на пароплаві не чули, як наближалась до них смертельна небезпека. Мабуть, нудьгував на капітанському містку вартовий штурман, і автоматично звіряв стерновий курсову риску ходового компаса під скляним ковпаком з завданим йому курсом. Самітно світились у морі топовий, майже під клотиком, і два бортових, по обидва боки капітанського містка, огні. Більше зовні вогнів не було. Ще світила електрика десь у глибині пароплавних приміщень, у машинному відділі та в кочегарці, де машиністи й кочегари час від часу перемовлялися про свої буденні справи або про незвичайний вантаж «Антопулоса»…

Ніким не помічений човен описав півколо, обходячи пароплав. Командир наказав очистити палубу і приготуватися до занурювання, а радистові стежити, чи посилатиме «Антопулос» після вибуху SOS[6]. Підводний човен ішов напівзанурений. За півхвилини він міг зникнути під водою. У бойовій рубці залишилися лише командир та його помічник. І ось почулась команда: «Постріл!» Під водою з труби торпедного апарата вилетіла торпеда, кинута силою стисненого повітря. В перший момент її ніхто не бачив, але ось стала помітна спінена стежка на воді, що помчала напереріз пароплавові. Коли вона дійде до лінії його курсу, то зіткнеться з ним. Напружуючи зір, за спіненою стежкою стежать командир та його помічник. Торпеду випущено твердою рукою, що керувалася влучним оком, але наче навмисне, майже одночасно з пострілом, пароплав з якихось причин сповільнив хід. Можливо, забалакались кочегари, і зменшився тиск пари в котлах, можливо, щось інше гранилось у машині, але саме через це сповільнення ходу торпеда пройшла перед самим носом «Антопулоса», не зачепивши його. З уст офіцерів-піратів зірвалися лайка і прокльони, їх заспокоїло те, що на пароплаві торпеди не помітили. Радист не вловив у ефірі жодного нитику на SOS, а торпеда пішла далі. Це була торпеда з машиною концентрично-циркуляційної дії, що примушувала смертельно-руїнницький снаряд в тому разі, коли він не потрапляв у ціль, завертати і продовжувати свій шлях по спіралі, кружляючи навколо своєї жертви все меншими колами і, врешті, стикаючись з нею. Минула хвилина, півтори, торпеда вже завернула і метнулася по спіралі. В її темно-блискучому тілі справно працював двигун, горіла гасова грілка, що відігрівала зменшуваний запас стислого повітря і тим самим збільшувала його силу. Все вужче й вужче змикалося коло круг пароплава. Нарешті, можливо, вахтовий штурман і помітив щось незрозуміле, що мчало швидше дельфіна, але, раніш ніж він втямив, що то таке, гримнув могутній вибух, колосальний стовп води упав на пароплав, збиваючи з ніг людей, змиваючи за борт погано прикріплені вантажі, заливаючи внутрішні приміщення. Пароплав здригнувся так, що головна машина зрушилась з місця, і почав осідати в воду. Зовні і всередині погасли всі вогні, почулись крики і зойки людей.

Радист грецького пароплава не послав сигналу SOS.

Залишаючи в темряві потопаючий пароплав, підводний човен сховався під воду і змінив курс.

XVII. ПОТОПЛЕННЯ ПОЛОНЕНИХ

Коли Марко повернувся до свого карцера, Люди там уже не було. Яся, побачивши хлопця, схопила його за руку і пошепки спитала:

— Що? Знову били?

Юнга посміхнувся і хитнув головою, ніби сказав «ні». Замислившись, вони довго сиділи мовчки одне проти одного. Яскраве електричне світло стомлювало очі, дратувало, але вони не могли його позбавитись, бо вимикача в приміщенні не було. Чули, як підіймався човен, як він ішов під водою, як сплив і, очевидно, пішов по воді. Марко про все це догадувався з легеньких поштовхів і дрижання машин.

Це була ніч перед стратою. В тиші Марко відчував якийсь стукіт. Він прислухався: то стукала кров у висках, і здавалося, час летить неймовірно швидко. Він напружував волю, намагаючись бути абсолютно спокійним, і поринув думками у спогади. Заплющив очі, і наче наяву перед ним постала буйна трава на Лебединому острові, хмарне небо перед дощем, вітер пронісся над островом і гонить по траві хвилю. В далині, по ледве протоптаній стежці, в тому вітровінні мигтить чиясь постать. Небо прорізує блискавка, гуркоче грім… Він котиться довго, то слабнучи, то посилюючись, і ось падають перші великі краплі, вісники літньої зливи. Над постаттю незнайомки розпинається туго натягнутий зонтик. Дощ стукотить по ньому. До Марка обертається обличчя, і він бачить перед собою каро-зелені, мигдалеподібні очі Люди. Йому пригадалася ця перша зустріч, а потім остання, тут, коли Люда удавала, ніби він її побив… А перед цим мовчазна розмова з допомогою рук. Він тішив себе надією, що вона залишиться живою і розкаже про їхню долю. Одночасно з цими думками його охоплював напад шаленства, що він не може нічим пошкодити цей піратський корабель, дати знати про нього… Марко згадав про синій пакет у себе на грудях. Засунув руку за сорочку, намацав його і з радістю виявив, що конверт зроблено з міцного пергаментного паперу, який розмокає не так швидко, як звичайний. Отже, папери збережуться довгий час, і, можливо, його труп принесе якісь важливі відомості… Враз до нього доноситься звук віддаленого вибуху. Марко прислухається, але більше нічого особливого… Тільки відчуває, що човен знов поринув під воду.

Марко задивився на Ясю, що заснула, поклавши голову йому на коліна. Її худеньке засмагле обличчя, здавалось, було зовсім дитяче і втратило вираз серйозності, який завжди він звик на ньому бачити. Коротко заплетена коса впала на тонку руку з мозолистою долонею. Юнга подумав про життя Знайди, яка не пам'ятала ні материнської, ні батьківської ласки… До останнього часу не мала вона друзів, ні взагалі близьких людей. Аж як убито Ковальчука, їй почала посміхатись доля… І от ні за що ні про що вона зазнає цих жахливих пригод, щоб загинути… А може, пірати не вб'ють її? Може, для них досить буде його смерті? Ні, ці нічні злодії бояться залишати живих свідків. Усіх трьох жде те ж саме — смерть. Можливо, Люді вдасться прожити ще якийсь день або два. Правда, це збільшує її шанси на врятування… Марко намагався вигадати якийсь спосіб порятунку, але придумати нічого не міг.

Яся спала надзвичайно спокійно, і хлопець, придивляючись до її обличчя, кілька разів помічав на ньому лукаву посмішку: мабуть, їй снилось щось приємне. Він жалів дівчинку і заздрив, що сам не міг заснути. Кілька разів він намагався це зробити, але щоразу, коли наближалась дрімота, обливався холодним потом, бо в уяві поставали Яся й Люда, що вмирають жахливою смертю. Про себе він уже забув, передумав усе, але його супутниці не виходили з голови, і щоразу він згадував розповідь Анча про потоплення інспектора та рибалки. В такі хвилини він стискав кулаки і бив ними по палубі, та кожен раз біль у пораненій руці повертав йому розсудливість, і він з острахом позирав, чи не прокинулась Яся. Він хотів, щоб вона міцно спала і щоб їй снились останні солодкі сни в її житті. Дівчинка не прокидалася. Лише один раз вона повернулася на бік, припала щокою до його ноги, мов до подушки, і, випустивши з руки косу, прошепотіла «мамо». І освітлена щока заясніла радістю. Мабуть, дівчинці приснилась мати, яку вона давно забула. Марко скам'янів і вперше за весь час відчув, як йому по обличчі котяться сльози.

Раптом відчинилися двері. «Невже час?» На порозі стоїть Анч, а за ним матроси. Маркові пропонують вийти. Він цілує Ясю в лоб, обережно кладе її голову на підлогу і підводиться. Як тільки він опинився в коридорі, Анч вскакує в приміщення, штовхає дівчинку, будить її і наказує теж вийти. Їх ведуть повз командирську каюту десь далі. Значить, більше не допитуватимуть. Попереду йде матрос, за ним Марко, за Марком Яся, а позаду Анч і ще двоє чи троє матросів. По трапу крізь відчинений люк виходять на палубу. Їх обвіває легенький струмінь нічного повітря.

Човен, спливши на поверхню, стоїть непорушно. Незабаром має світати. Уже починають бліднути зорі на небі, ясніє широка смуга на сході, розріджуються сутінки. Чорна дрібна хвиля легенько хлюпає в металічні стіни човна.

Матрос, що йшов попереду, пропускає їх перед собою, а потім ховається назад у люк. Замість нього показується Анч. Він звертає увагу хлопця й дівчинки на чудове зоряне небо, на тиху погоду. Потім питає, чому вони дрижать, адже на повітрі зовсім не холодно.