Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

У хаті Левко поклав на стіл клунок і, розв'язуючи його, звернувся до Знайди:

— Ось тобі мої подарунки, Ясочко.

Він вийняв з клунка і поклав перед Знайдою плаття, білизну і плащ.

— А це од мене, — Люда поклала на стіл пакет і витягла з нього сандалі, схожі на її власні.

— І од мене теж, — урочисто проголосив Марко. В його пакеті знайшовся простенький солом'яний капелюшок з блакитною стрічкою.

Знайда, очманівши, дивилась на все це. Анч теж нічого не розумів.

— Це все мені? — спитала дівчинка.

— Все твоє, Ясочко, — ствердив Левко.

— Ану вийдіть-но звідси, — звернулась Люда до мужчин. — Ми на кілька хвилин залишимось самі.

Марко й Левко вийшли з кімнати разом з Анчем, пояснюючи йому, яке сьогодні у Знайди свято.

Анч виніс з комірчини кілька мокрих ще фотографій, скаржачись, що немає спирту, щоб їх швидко висушити. Потім навів свою «лейку» на співбесідників і кілька разів клацнув.

Він розповів, чого приїхав на Лебединий острів, сказав, що дістав у рибній інспекції листа до Ковальчука, але тут йому не подобається. Він хотів би оселитись у рибалок в Соколиному, навіть більше — він охоче поплавав би з ними на шхуні по морю.

Незабаром на подвір'я вийшли Люда і Знайда. Але чи Знайда це? Замість лахміття — одягнена у плаття з короткими рукавами, на ногах сандалі, на голові новенький капелюшок. Плаття було для неї трохи широке, але загалом переодягнення надзвичайно змінило її. Десь наче зникли ті гострі, вугласті риси постаті, що асоціювалися з уявленням про дефективність.

— От так Ясочка! — замилувався Левко, ступаючи крок їй назустріч.

Анч, здається, був найбільше вражений. Якась тінь тривоги майнула по його обличчю, коли він глянув на дівчинку.

У нього промайнула думка: чи справді ця дівчинка така вже дефективна, щоб її можна було абсолютно не боятися. Та Знайда глянула на Анча таким заляканим і отупілим поглядом, що він заспокоївся, посміхнувся і зараз же сфотографував її. Дівчинка розмовляла мало — вона явно була чимось збентежена.

Компанія збиралась їхати; Анч спитав, чи не візьмуть вони його до Соколиного.

— З охотою, — відповів Левко.

Фотограф швидко зібрався і разом з усіма пішов на берег, де Андрій Камбала, дожидаючись їх, дрімав на кормі шхуни.

Прощаючись із Знайдою, Люда попросила дівчинку обов'язково прийти до Соколиного, а Левко обіцяв незабаром заїхати до неї та радив не впадати в розпач з тим поросям, бо хіба ж вона винна, що чума напала. Од цього жодна свиня не застрахована. Хай так і скаже своєму Якову Степановичу.