Розділ «Дебют»

– Панно Анельо!

Властиво, я зваживсь. Хоч весь тремчу. Кров в мені буха, глушить, я сам погано чую свої слова.

– Я дуже радий, панно Анельо, що ви… се дуже щасливо, що я вас… я давно хотів поговорити з вами на самоті… Ви, певно, самі помічаєте, панно Анельо… Скажу відразу: я вас кохаю… кохаю щиро, без краю, цілим серцем кохаю… Якби ви знади, панно Анельо, як я довго стра-а-жда-ав…

Мовкну. Не можу. Спазма перещепнула голос. Коло ока б’ють живчики. Я зараз заплачу.

Очі в панни Анелі великі і повні жаху. Вона їх втупила в мене з благанням і не одірве. Вона приймає все се серйозно.

Тоді я раптом холону і кажу до себе:

«Нащо говориш неправду? Ти її зовсім не любиш. Ти зовсім байдужий до неї».

– Панно Анельо, моя дорога ви, моя кохана… Я змучивсь… у мене душа зболіла… Я не зможу жити без вас…

А до себе знов кажу:

«Ти граєш? Граю чи гра мене пхає – хіба я знаю?.. і не можу спинитись…»

Так, так, се правда, без неї жити не зможу. Я молодий. Молодість сили, життя – їй оддам, моїй коханій, моїй єдиній панні Анелі…

Мовкну й тремчу, весь зворушений глибоким чуттям.

Панна Анеля закриває долонями очі і вибігає з кімнати.

Що ж се таке?

За хвилину вертає і тиче щось в руки.

Дві фотографії. Роздивляюсь при тьмяному світлі. На одній сильний чорноволосий мужчина, на другій – дитина скрутила голі пухнаті ніжки і витріщає на мене круглі очиці.

Дивлюсь на панну Анелю. Бліда, зігнулась і винувата. Білі губи насилу рухнулись:

– Ось вам моя одповідь.

Стискає долонями скроні і лишає мене самого.

Хочу кричати: панно Анельо! Се нічого не значить. Яке мені діло, що було з вами… Я вас буду ще більше кохати…