Розділ «На камені»

Алі здригнувся. Голос ішов зверху, з даху, і Алі підняв туди очі.

Фатьма стояла під деревом, а тінь од нього вкривала Алі. Він спаленів і заїкнувся:

– З-під... Смірни... далеко звідси...

– Я з гір.

Мовчанка.

Кров бухала йому до голови, як морська хвиля, а очі полонила татарка й не пускала од своїх.

– Чого забився сюди? Тобі тут сумно?

– Я бідний – ні зірки на небі, ні стебла на землі... заробляю.

– Я чула, як ти граєш...

Мовчанка.

– Весело... У нас у горах також весело... музики, дівчата веселі... у нас нема моря... А у вас?

– Близько нема.

– Йохтер?[5] І ти не чуєш у хаті, як воно дихає?

– Ні. У нас замість моря пісок... Несе вітер гарячий пісок, і ростуть гори, немов горби верблюжі... У нас...

– Ц-с-с!

Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві уста.

Навкруги було безлюдно. Блакитне, як друге небо, дивилось на них море, й лиш біля мечету просунулась якась жіноча постать.

– Ти не боїшся, ханим[6], розмовляти зо мною? Що зробить Мемет, як нас побачить?

– Що він схоче...

– Він нас заб’є, як побачить.