Розділ « Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя»

Десятого травня року 1710 король Карл XII ухвалив як обрання Орлика гетьманом, так і вищезазначену конституцію. Здавалося, все було обмірковано добре, та тільки не судилося упорядчикам конституції повернутись на Вкраїну, щоб здійснювати її.

Поки Гордієнко клопотався про тимчасову протекцію для запорожців од султана та кримського хана, до нового коша запорозького, на устя Кам’янки, зібралося вже знову біля 8.000 козаків і кількість їх щодня збільшувалася втікачами з України. Ті втікачі приносили запорожцям тяжкі вісті. Вся людність полків Миргородського та Полтавського за те, що ставала на бік запорожців, була тяжко покарана засланням у Сибір, навіть смертною карою; од нового гетьмана Скоропадського, після того як небезпека українського повстання вже минула, була одібрана всяка влада; тих козаків, що були біля Мазепи, хоч би й мимо волі, тяжко було катовано, а кого не замордовано на смерть, того заслано у Сибір; останніх же козаків українських, навіть тих полків, що лишались всю війну на боці царського війська, почали посилати на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками.

Втікачі ще розказували, що з тих козаків, котрих ганяли на канальські роботи, майже половина гинула од незвичного, болотяного повітря у чужій стороні, решта ж поверталася каліками; та незважаючи на те замість померших та покалічених козаків державний уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. “Якщо ви приїдете на Вкраїну, – переказували запорожцям з Гетьманщини, – то всі загинете: єднайтесь з татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали”.

Опріч “канальських робіт”, що почалися з 1700 року, українських козаків тепер почали посилати ще на північний Кавказ “на линію”, обороняти російську границю од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та од пропасниці. Про канальські роботи та походи “на линію” збереглися навіть народні пісні:

У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,

Та вже ж наших кoзаченьків на линію гонять.

У Глухові, у городі, стрельнули з гармати —

Не по однім козаченьку заплакала мати.

У Глухові огні горять, у Полтаві димно.

На могилі гетьман стоїть – геть там його видно.

“Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,

Як не будеш допевнятись – будем утікати”.

Ой ідіте же, панове, до Петра, до свата,

Ой там буде нам, панове, велика заплата —

По заступу у рученьки та ще і лопата!

Сидить козак на могилі, сорочку латає —

Ой кинувся до черешка – копійки немає.

Їхав козак на линію та й вельми обдувся,

Іде козак із линії – як лихо зігнувся!

Під впливом таких звісток з України, запорожці, хоч і сумували за рідним Базавлугом, а коли гетьман Скоропадський, серед літа року 1710 прислав до коша листа, умовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то на раді була ухвалена запорожцями дуже глузлива й докірлива гетьманові одповідь.