Розділ «Запорожці»

– Я… – почав Карпо та й не доказав, бо забувся, як його звали.

– Злазь до нас!

– Нема кудою злізти, бо скеля крута, як стіна! Крикнув Карпо і почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний, голосний. Карпо заговорив, неначе пісню заспівав.

– Скачи, не бійся! – крикнули ті люди до Карпа.

Карпо скочив і зараз почув, що він тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люди піддержали його за руки і постановили на траву.

Карпо глянув на тих людей і трохи злякався, і здивувався, і замилувався: такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.

– Еге, ти, хлопче, з України? – промовив один з них, і голос його розсипався між скелями, як весняний перший грім.

– З України, – тихо обізвався Карпо.

– Чи вже ж тепер на Україні стали такі маленькі та мізерні люди, як оце ти? – спитав один чоловік, і обидва вони якось жалібно всміхнулись.

Карпо, глянувши на їх несказанну красу, трохи опам’ятався і став сміливіший.

– Отакі, як бачите! – промовив він.

– Хто ж ти такий, хлопчику? – спитали вони.

– Я лоцман на порогах… Летючий на прізвище, – сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.

– Правда, ти розбив байдака?

– Правда, – промовив Карпо, і та гірка правда прийшла йому на пам’ять, як дуже давній, Бог зна, колишній сон.

– Ходи ж з нами! – сказали ті люди і повели Карпа далі, ставши по обидва боки.

– Як тобі здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? – спитали вони.

Карпо тільки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, всіма цвітами, і затулив очі рукою.

– А знаєш, хлопчику, хто ми? – спитали вони в Карпа. Карпо тільки глянув на їх чорні очі і великі шовкові вуса.

– Ми козаки, запорожці. Чи ти чув що про запорожців?