Розділ «ПРОТОКОЛЬНЕ ОПОВІДАННЯ»

З'являється дівчина (Аннушка), що живе з Касяном. Зостається нез'ясованим, чи це його дочка, чи ні.

10. Автор розстається з Касяном і вертається додому. Його кучер Єрофей мало додає пояснень про Касяна, хоч він був сусіда йому колись у Сичівці, на батьківщині Касяновій.

З цього короткого переказу кістяка видно, що автор не тільки в рамцях (облямівці, «обрамлении») свого оповідання додержує форми блокнотної, але й у самім оповіданні не дає ніякої структурної лінії. Є проста нитка, на неї неорганізовано, очевидно фотографічно, нанизано розмови, перемежувані ляндшафтами. Самі розмови, як бачить читач, знизано не в порядкові наростання, а навпаки, в порядкові спаду, охлявання. Попереду йде найдужче місце, — Касянова філософія, а далі йдуть біографічні відомості, що вкінець убивають у читачеві цікавість до Касяна. Вражіння загадковости, викликане зовнішньою постаттю його й несподіваною заявою про гріх убивати тварини, стирається. Появ Аннушки, що міг би додати якусь сильну рису до характеристики Касяна, не використано зовсім. Зате все яскравіше й яскравіше стає для читача очевидним, що йому розповіли щирісіньку правду, з початку до кінця, не прикрасивши її геть нічим. Читача піддурено, отже, в найганебніший спосіб. Читач жде, що йому розкажуть вимисел так, що він повірить, що йому розказано правду. Натомість йому розказано правду так, що він шкодує, що до неї не додано вимислу. Автор поводиться, як той єврей-комерсант з Могилева в анекдоті, якого спитали: «Куди ви їдете, Борух Абрамович?» Той одповідас: «В Могилів!». Той, що запитував, довго мовчить, накупчуючи обурення, нарешті вибухає: «Для чого ви мене дурите? Адже ж ви сказали, що їдете в Могилів, щоб я не подумав, що ви їдете в Бердичів. Але ж ви насправді їдете в Могилів! Для чого ж ви мене дурите!..»

Є ще один засіб модифікувати подавані факти психологічного порядку — це давати поряд «для порівняння» інакшого, протилежного понайбільше, порядку матеріял. Так і зроблено в етюді того ж таки Тургенєва «Хорь и Калиныч», де протилежність психологічних образів пояснено ріжницею між губернями Орловською та Калузькою. В оповіданні «Касьян с Красивой Мечи» такою протилежною до Касяна постаттю являється кучер Тургенєва Єрофей. Єрофей — це, так би мовити, Хорь, а Касян — так би мовити, Калінич; схожість між ними досить велика, приміром, Касян, як і Калінич, знає грамоти. Отже, й тут ми маємо пару: Фавст і Мефістофель, чи, коли хочете, Моцарт і Сальєрі, так сказати, романтик і реаліст. Глибше цього порівняння не йде, бо глибше не йде аналіз кожного з них. Можна ще й навести паралель зі святого письма: Марія й Марта — і навіть, коли хочете, «Гоголь і чорт» — настільки поверхова ота «психологічна глибінь» психологічного етюду, настільки цей етюд є необроблений протокол сирових подій.

Не додає нічого до характеристики Касяна й ляндшафт. Узагалі ляндшафт у прозі грає або як відповідна декорація, або ще як контрастова декорація. Скажемо, ясний, соняшний день може стати за декорацію для життєрадісного моменту, або, навпаки, за глузливу контрастову декорацію для якогось моменту, скажемо, смерти укоханої матері, чи що. Ляндшафтів у «Касьяне с Красивой Мечи» багато — ми вже бачили, що перший ляндшафт не використано ніяк для ідеї похорону; придивімось тепер до нього докладніше. Звернімо увагу на його рухливу, дієслівну форму: «холмы... сбегали; взор... обнимал; березовые верхушки... нарушали; тропинки... тянулись... пропадали... вились... по пригоркам». Ця форма обов'язкова для кожного пристойного ляндшафтиста з письменників аж з часів Лесінга, що докладно описував, як Гомер подає Ахилесів щит, так би мовити, динамічно, показуючи не ввесь щит одразу, а стадії його створення, роботу над ним майстера Гефайста. З часу означеної заяви Лесінга усі письменники-пейзажисти вважають за пристойне уживати якнайбільше дієслів, малюючи ляндшафт. Не будемо говорити поки що про ролю краєвиду взагалі в літературі, про це скажемо нижче, а зараз зауважимо тільки, що «динамічнісгь», конкретно кажучи, дієслівність ляндшафтного опису річ необов'язкова, а теж є один із способів подачі. Можна було б сказати, що наведений угорі ляндшафт має через дієслівність його подачі впливати як образ нескінченної довгої дороги, а не як кореспондент до похорону, хоча й у такому разі недієслівність краще передала б відповідний настрій довгости, нескінченности, адже кожен знає, що після довгої дороги речі починають рухатися, саме коли рух скінчився, а під час самої дороги рух речей повз подорожнього швидко починає сприйматися як спокій. Щоб з'ясувати ролю першого ляндшафту, порівняймо з ним ляндшафт другий. Автор і Касян вийшли на поруб («осечки»).

«Погода была прекрасная, еше прекраснее, чем прежде; но жара не унималась. По ясному небу едва-едва неслись высокие и редкие облака, изжелта белые, как весенний запоздалый снег, плоские и продолговатые, как опустившиеся паруса. Их узорчатые края, пушистые и легкие, как узорчатая бумага, медленно, но видимо изменялись с каждым мгновением; они таяли, эти облака, и от них не падало тени. Мы долго бродили с Касьяном по осечкам. Молодые отпрыски, еше не успевшие вытянуться выше аршина, окружали своими тонкими, гладкими стебельками почерневшие низкие пни; круглые губчатые наросты с серыми каймами, те самые наросты, из которых вываривают трут, лепились к зтим пням; земляника пускала по ним свои розовые усики; грибы тут же тесно сидели семьями. Ноги беспрестанно путались и цеплялись в длинной траве, пресыщенной горячим солнцем; всюду рябило в глазах от резкого металлического сверкания молодых красноватых листьев на деревцах; всюду пестрели голубые гроздья журавлиного гороха, золотые чашечки куриной слепоты, наполовину лиловые, наполовину желтые цветы Ивана-да-Марьи; кое-где возле заброшенных дорожек, на которых следы колес обозначались полосами красной мелкой травки, возвышались кучки дров, потемневших от ветра и дождя, сложенные саженями; слабая тень падала от них косыми четвероугольниками, — другой тени не бьшо нигде. Легкий ветерок то просыпался, то утихал: подует вдруг прямо в лицо и как будто разыграется, — все весело зашумит, закивает и задвижется кругом, грациозно закачаются гибкие концы папоротников, — обрадуется ему... но вот уж он опять замер, и все опять стихло. Одни кузнечики дружно трещат, словно озлобленные, — и утомителен этот непрестанный, кислый и сухой звук. Он идет к неотступному жару полудня; он словно рожден им, словно вызван им из раскаленной земли.

Не наткнувшись ни на один выводок, дошли мы, наконец, до новых осечек. Там недавно срубленные осины печально тянулись по земле, придавив собою и траву и мелкий кустарник; на иных листья, еще зеленые, но уже мертвые, вяло свешивались с неподвижных веток, на других они уже засохли и покоробились. От свежих золотистих щепок, грудами лежавших около ярко-влажных пней, веяло особенным, чрсзвычайно приятным, горьким запахом. Вдали, ближе к роще, глухо стучали топоры, и по временам, торжественно и тихо, словно кланяясь и расширяя руки, спускалось кудрявое дерево...»

Ми прохаємо вибачення в читача за те, що нагадали йому блаженні часи гімназіяльного диктанту: відома річ, що вчителі словесности з особливою охотою беруть для диктанту «опісанія пріроди».

Треба віддати належне Тургенєву: він уміє бачити. Не можна заперечувати й того, що він уміє й передавати те, що бачив. І це не є словоблуд, дурна балакучість, хоч і на таку подекуди скидається, а попросту нерозуміння ролі в даному разі ляндшафта в оповіданні, наївна певність, що коли щось дуже подобається авторові, то воно має обов'язково припасти до серця читачеві, як його так і розповісти все поспіль; кокетування красивістю й гладкістю мови, мовчазна передпосилка: хто мене не любить, той хай не читає; жіноче, пасивне відношення до ролі оповідача взагалі.

Після цього ляндшафту сталася смерть деркача. Уперше проявилась Касянова філософія: «...я слышал, как он после шептал: «Грех ... Ах, вот это грех»».

Після цієї фрази знову йде ляндшафт. Мусимо виписати його, щоб дати повну картину поводження автора з ляндшафтом.

«Жара заставила нас, наконец, войти в рощу. Я бросился под высокий куст орешника, над которым молодой стройный клен красиво раскинул свои легкие ветки. Касьян присел на толстый конец срубленной березы. Я глядел на него. Листья слабо колебались в вышине, и их жидко зеленоватые тени тихо скользили взад и вперед по его тщедушному телу, кое-как закутанному в темный армяк, — по его маленькому лицу. Он не поднимал голови. Наскучив его безмолвием, я лег на спину и начал любоваться мирной игрой перепутанных листьев на далеком светлом небе. Удивительно приятное занятие лежать на спине в лесу и глядеть вверх. Вам кажется, что вы смотрите в бездонное море, что оно широко расстилается под вами, что деревья не поднимаются от земли, но, словно корни огромных растений, спускаются, отвесно падают в те стеклянно-ясные волны; листья на деревьях то сияют изумрудами, то сгущаются в золотистую, почти черную зелень. Где-нибудь далеко, далеко, оканчивая собою тонкую ветку, неподвижно стоит отдельный листок на голубом клочке прозрачного неба и рядом с ним качается другой, напоминая своими движеннями игру рыбьего плеса, как будто движение то самовольное и не производится ветром. Волшебными подводными островами тихо наплывают и тихо проходят белые круглые облака, — и вот вдруг все это море, зтот лучезарный воздух, эти ветки и листья, облитые солнцем, — всё заструится, задрожит беглым блеском, и поднимется свежее, трепещушес лепетанье, похоже на бесконечный мелкий плеск внезапно набежавшей зыби. Вы не двигаєтесь, вы глядите: и нельзя выразить словами, как радостно и тихо и сладко становится на сердце. Вы глядите: — та глубокая чистая лазурь возбуждает на устах ваших улыбку, невинную, как она сама; как облака по небу и как будто вместе с ними, медлительной вереницей проходят по душе счастливые воспоминания, и все вам кажется, что взор ваш уходит дальше и дальше и тянет вас самих за собой в ту спокойную, сияющую бездну, и невозможно оторваться от зтой вышины, зтой глубины.... — Барин, а барин — промолвил вдруг Касьян своим звучным голосом...»

Пейзаж перервано за принципом контрасту, та легко бачити, що це зроблено майже випадково: бо як на таку мету, то потреба в ляндшафтові ніяк не відповідає його колосальному розмірові. І цей пейзаж зроблено дуже добре, є навіть певна градація — він, так би мовити, поетичніший, ліричніший від першого. Робота над словом і образом — саме тут видно, над чим автор працював. Він працював найбільше над тим, щоб пережитий ним момент передати з найбільшою точністю. Щось у цім моменті міняти, проявляти свою ініціятиву йому, очевидно, й на думку не спадало. Він не тільки розповів усе як було, а ще й описав ті самі ляндшафти, які були під час його зустрічі з Касяном, у спокійній певності, що «краще од природи не зробиш» і «красивіше од природи не напишеш».

Не обминеш тут міркувань на тему про ролю ляндшафту в літературі взагалі. Це питання стоїть узагалі в зв'язку з тематикою.

A priori кажучи, всякий чисто досвідний матеріял може стати за базу для всякого чисто художнього твору. Коли це не було б так, то дуже довелося б обмежити мистецьку діяльність, і можна було б справді згори примушувати авторів вибирати теми, цебто утворити ту казарму, про яку мріють усі збоку настановлені «керовники» літератури. Але то a priori, а на практиці сам матеріял повинен би (і справді показує) показувати той рід мистецтва, що має його обробляти. Скажемо, коли за цей матеріял нам правлять народні мелодії, то хоча й можна їх трактувати в літературній новелі, у лівій картині, у лівій скульптурі, але найприродніше місце для трактування отакого матеріялу є нотний папір композитора. Так само, скажім, ляндшафти найкраще трактувати в малярстві, бо ляндшафт не балакає й не кричить, а визначається найбільше фарбами й світами — тобто найлегше з таким матеріялом упоратися в малярстві. Отже, набутий людською головою досвідний матеріял до деякої міри сам командує, в якому полі його треба обробляти.

Але ж це лише до деякої міри. Скажім, малярство часто береться все ж таки за людей, хоча в людині — фарба найменш характерна ознака. Людина — дуже безбарвна істота. Скульптурою своєю людина куди цікавіша, та, може, найцікавіший зовнішній прояв людини — це її мова. Отже, н а й -вигідніше трактувати людину у літературі, менш вигідно в музиці, ще менш вигідно в малярстві. Незважаючи на те, навіть у малярстві людська тематика переважає над пейзажною. В чім причина?

Причина в тому другому моментові, що опреділює собою розроблення матеріялу, — в попиті споживача. Мистецький твір споживають не гори та ріки і не кедри та платани, а самі люди. Оці самі люди й вимагають, щоб писалося про них, і малювалося їх, і взагалі мистецьки трактувалося б про них у першу чергу.

Найелементарніші інтереси людини — це народження і смерть. Коло цих найперших моментів довкола обертається все «велике» мистецтво.

У нас прийнято з презирством говорити про тих людей, що в газеті насамперед читають «отдел проісшествій». Більше того, за перших часів радянської преси ми не заводили такого відділу в газетах узагалі. Тим часом «отдел проісшествій» є справді найцікавіше місце газети, бо він непосередньо й прямо трактує про порушення найперших інтересів окремої людини. Соромитися читати цей «відділ пригод» так само розумно, як соромитись їсти, перетравлювати їжу й плодити собі подібних. Оця соромливість є пережиток релігійних забобонів, переваги «духовної пищи», переваги «душі» над «тілом».

Проте ця соромливість далеко не сягала і її держалося тілько про око людське. На ділі полові питання, кримінальні романи і романи про те, як збагатів хлопець, що чистив чоботи, дають найпопулярніші, найбільш читабельні речі, бо вони не відходять далеко від найперших справ і інтересів окремої людини. З погляду релігійних організацій це зле, бо «людина повинна цікавитися високими матеріями», з погляду марксівського це незле... і недобре, а це... фа кт, який треба використати в інтересах світової революції, який легко використати в цих інтересах, бо інтереси революційної класи тотожні в цілому з інтересами всього людства.