Розділ ««НОВЕЛА З НІЧОГО»»

Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків

«... у цій пригоді старий Чарлі, кажуть, поводився як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив аніякої спроби відповісти помстою — тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, «що постарається при найпершій нагоді розквитатися за все кругом»...».

Нема чого казати, справді «християнське поводження», але читач уже нічого не бачить і не чує. До того ж далі зараз же сказано — «природній і дуже простий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити і, поза всяким сумнівом, був забутий у ту ж мить, як він проявився». Так само і в автора не сказано, ким саме забутий був цей вираз, чи самим Гудфеллоу, чи присутніми, а далі вкінці читач згадує, що він сам його свого часу забув.

Між Гудфеллоу і Пенніфезером виникає далі суперечка про те, як шукати Шатлворси. Усамперед Гудфеллоу взагалі протестував проти пошуків, а Пенніфезер настоював на них. Тут гору взяла думка Пенніфезерова. Далі Гудфеллоу робить інші заходи, щоб не знайти тіло вбитого: він переконує всіх шукати г у р т о м. Коли б читач раніше був вагався поміж обома кандидатами на вбивцю, він з ясністю побачив би, що обидві пропозиції Гудфеллоу просто свідчать про його вину, але читач уже підготований і сліпо йде за фальшивою лінією розв'язки.

Всякий автор «оповідань вищої структури» розуміє, що він повинен натяками умотивувати справжню розв'язку, і дбає, щоб де-не-де ці натяки повставляти. Та як ми бачимо, — По попросту ясно показує фактами те, що буде в розв'язці, весь його текст до цього місця є один «суцільний натяк», що дає тільки один логічний вислід сам по собі, він задовольняється тим, що так добре штовхнув читача на криву стежку, що той не бачить широкого правильного шляху, що ввесь час фактично зостається в полі його зору.

Гудфеллоу приводить шукачів на місце вбивства. Там він «знаходить» жилет Пенніфезера, його ніж, одкритий і скривавлений, і підозріння всіх відразу й остаточно знаходять собі ствердження.

Гудфеллоу береться «боронити» Пенніфезера і при цій слушній нагоді згадує, що той спадкоємець старого Шатлворси. Читач уже встиг забути, що в самого Гудфеллоу теж не було й шеляга за душею, і По підсуває йому юридичний екскурс про формулу «cui bono» («кому на користь») — цебто в чиїх інтересах було вчинити злочинство. Цей довгенький екскурс примушує читача замислитись над такими непрямими доказами і, точнісінько як в екскурсі про ім'я «Чарлз», читачеві здається, що йому кажуть про вину Пенніфезера, а на ділі йому підносять абстрактні міркування.

Далі сиплеться цілий град доказів. Під матрацом Пенніфезера знаходять скривавлену його сорочку й носовичок. Пенніфезер сам признається, що Шатлворси саме того дня мав намір позбавити його спадщини і що він виїхав до міста з великими грішми (все це «з скрухою на серці» розповідає Гудфеллоу), далі з'ясовується, що того ж дня Пенніфезер полював в околицях містечка, і нарешті Гудфеллоу знову «знаходить» у трупі коня кулю з поміткою Пенніфезера. Словом усе йде як по нотах.

Таким чином читач остаточно переконаний і, що головне, відчуває це оповідання як градаційне. Він думає, що він уже знає розв'язку, і жде тільки признання Пенніфезера, щоб довідатися про конкретні подробиці вбивства. Читач приймає новелу «Thou art the Man!» за «оповідання нижчої структури».

Але насправді, в усіх цих доказах винности Пенніфезера знову дано всього тільки ключ до правильної розгадки. Дійсно, як це так читач не вбачає монструозної невідповідності в частинах оповідання. З одного боку, колосальна економія засобів, дієвих осіб, декорацій, — аздругого, — таке ж колосальне марнотратство доказів. Читач з неохотою бачить чимраз нові й нові докази проти Пенніфезера. Читач теж собі не дурень, він давно догадався, що Пенніфезер убивця, а йому все гатять нові й нові докази. Він починає ставитися до них неуважно і не помічає, шо його знов безсовісно взяли на баса; адже куля пробила коня й вийшла з нього (див. вище), а Гудфеллоу знайшов кулю в тілі коня. Але й без цього читач мусив би задуматися про те правило, що «gui nimis probat, nihil probat» (хто доводить забагато, нічого не доводить) — дуже відомий приклад цього правила є в старому-старому анекдоті, що кінчається так: «по-перше, не десять карбованців, а два; по-друге, я вам їх уже два тижні як повернув; а по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей!» Оця куля, «знайдена» там, де її не було, і є власне оцей кінець анекдота: «а по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей».

Отако сліпого й глухого доводять до кінцевої сцени, де з'являється «присланий з міста» короб вина. Його ставлять на стіл, відкривають кришку, і звідти випростується труп м-ра Шатлворси, що вимовляє, звертаючися до вбивці, слова: «Це ти!». Гудфеллоу, мов уражений громом, признається, що він убив Шатлворси, труп його сховав, коня застрелив і підкинув речі Пенніфезера там, де він сам їх потім познаходив. Після того (власне, трохи раніше — він був теж закликаний з усім містечком Ретлборо на бенкет) з'являється на сцену «автор», Едіп Ретлборської загадки, «І» (я). «І» поясняє, що він не так, як інші ретлборзці, відразу задивився підозрілим оком на маніпуляції «старого Чарлі», почав шукати не там, де водив усіх Чарлі, знайшов трупа і, уладнавши його в коробі з платівкою китового вуса в тілі, сам написав листа від фірми і постарався бути ближче від короба в момент його разкривання, щоб вимовити нутром оті фатальні слова.

Дійшовши до кінця оповідання, читач відразу бачить, що майже ввесь текст його свідчить про винність Гудфеллоу. Він ще згадує, що Гудфеллоу, не мавши ні шеляга, почав витрачати великі гроші на частування друзів. Мотивом для підозрінь з боку «I» являється саме та завелика, замонстру-озна очевидність і організованість доказів, абсолютно нереалістична, чи, краще сказати, «сюрреалістична», яка задовольняє ретлборзців і з ними... читача новели. Цю тему, вкупі з такими подробицями як спадщина, цілком використав Конан-Дойл в оповіданні «The Norwood Builder». Цікаво, що окремі моменти, як-от накопичення доказів, зверх доказ на штиб отієї кулі і навіть інсценування кінцевого ефекту з боку Шерлок Холмса достоту повторив Конан-Дойл. Це інсценування нічим у Конан-Дойла не мотивоване, і його можна розглядати тільки як рабське наслідування великому зразкові. Ми не хочемо, отак кажучи, принизити Конан-Дойла, що був добрий письменник, автор, до речі, прекрасних, у нас мало відомих історичних романів, розкішних оповідань з життя футболістів і боксерів. Ми хотіли б тільки показати, з якою силою, з якою повною методологічною досконалістю, будував свої оповідання Едгар По.

Зробимо тепер коротенький ретроспективний підсумок ходу постання даної новели. Зовсім у дусі своєї творчости Едгар По вигадує ефектну появу забитого «з того світу», що викриває справжнього вбивцю. Постає задача цього вбивцю не показати як такого протягом усього попереднього тексту.

Зробімо ж цього вбивцю добрим чоловіком. Але зробивши так, ми зробимо розв'язку ненатуральною, невмотивова-ною. Отже, добрість його повинна бути лише зовнішня. І от, починаючи з прізвища (Good fellow — добрий хлопчина, щира душа) і кінчаючи всім поводженням його, Гудфеллоу сам показує себе як чесну, одверту людину. Як у першій частині накопичено іронічну хвалу на адресу Гудфеллоу, так У другій частині накопичено іронічні докази на виновність Пенніфезера. Оце накопичення, оце розкошування нібито зайвими доказами, справляє на читача неясне, неприємне вражіння. Він готовий навіть уважати, що текст оповідання зарозтягнутий, забитий зайвими подробицями. Та оце саме неприємне вражіння він у кінці відразу локалізує на Гудфеллоу, і в розв'язці новели розв'язується й це неприємне почуття. Ми, таким чином, бачимо мотивацію самою фактурою, от як у заналізованім від нас оповіданні Велза «The Snexperienced Ghost». Тільки Велз довів цей прийом іронічної мотивації до краю, і в нього вона править за головний мотиваційний засіб. Свідомо чи не свідомо Велз використав Поевський прийом іронічної мотивації, але він переборщив в іронії, і читач не зовсім задовольняється розв'язкою і навіть не знає, чи з ним жартували, чи з ним говорили серйозно. Я можу це стверджувати на тій підставі, що, прочитавши ви щенаведену аналітичну статтю, дехто геть не погодився... не з моєю аналізою, а з моїм читацьким розумінням оповідання. Оповідання Велзове не однаково розуміють читачі. І це саме через те, що він, як сказано, переборщив в іронії. Обидві новели — Поевська і Велзівська — виникли, умовно кажучи, «з нічого», але і вражіння від Велзівської новели (як і від багатьох інших його річей) — теж «нічого», і читач од-мовляється вважати зміст оповідання за факт. Тим часом пересічному читачеві трудно буде сприймати Поевську новелу «Thou art the Man!» інакше, як оповідання про факт, такий-бо майстерний її текст, такий-бо яскравий тип його Гудфеллоу, хоч цей тип і народився виключно з потреб тектоніки оповідання.

Наступний розділ:

ПРОТОКОЛЬНЕ ОПОВІДАННЯ

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків» автора Йогансен М.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „«НОВЕЛА З НІЧОГО»“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи