Розділ «5. Культура Латинської Америки доби національно-визвольної боротьби й буржуазних революцій та формування національних культур латиноамериканського регіону»

Наприкінці XVIII століття на величезних просторах колоніальних володінь Іспанії та Португалії відчувалося наближення епохи війни за незалежність, епохи антиколоніальної буржуазної революції. Десятиліття, що підготували її, минули під знаком економічного, культурного й духовного піднесення, під знаком іспано-американської Просвіти, під впливом таких глобальних подій світової історії, як Велика Французька революція 1789—1794 років і війна англійських колоній за незалежність 1776—1783 років. Найрадикальніше налаштовані представники креольської буржуазії органічно вбирали найкращі досягнення передової суспільної й наукової думки: революційні ідеї французьких енциклопедистів, у тому числі Монтеск'є, Вольтера й Руссо, наукові ідеї Декарта, Ньютона й Лейбніца. Особливий інтерес викликали передові теорії, спрямовані проти гегемонії церкви й схоластичних догм в освіті, погляди англійських та іспанських економістів, які шукали нові шляхи поступу торгівлі, промисловості, сільського господарства. Цю спрямованість до всебічного прогресу живили паростки капіталістичного укладу, що виникали в колоніях і руйнували феодальну соціально-економічну структуру Іспанської Америки.

Просвіта надала нового імпульсу розвиткові прикладних наук — агрономії й метеорології, інженерній, гірничій і морській справі, медицині й педагогіці; тільки в Новій Іспанії, в Мехіко, в останній третині XVIII століття були засновані школа хірургії (1768 р.), перша в Іспанській Америці Академія витончених мистецтв (1773 р.), гірничий коледж (1783 р.), Ботанічний сад (1788 р.), школи мореплавства в Буенос-Айресі (1792 р.) та інженерів у Каракасі (1808 р.) тощо.

Плідно й цілеспрямовано вивчаючи багатства американської землі та її надр і різноманітність її флори й фауни, діячі іспано-американської Просвіти не були сліпими наслідувачами Європи. їхній світогляд мав неповторну своєрідність-, бо ґрунтувався не лише на європейських, іспанських, а й на самобутніх індіанських та африканських традиціях. У цій новій шкалі вартостей великої ваги надавалося внескові поколінь "американців" у створення матеріальних і духовних цінностей колоніального суспільства. При цьому віддавалося належне й досягненням стародавніх цивілізацій, які вже розглядали як невід'ємну частину власне латиноамериканської культури народів, що населяли колонії. Так формувався передовий креольський світогляд, пройнятий духом патріотизму й національної самосвідомості. Він рішуче відстоював право на політичне самовизначення колоній і від критики й несприйнятгя колоніального гніту напередодні XIX століття перейшов до прямого заклику розірвати пута багатовікового гноблення.

Сильна, хоч і неоднорідна в ідеологічному й політичному відношенні, іспано-американська Просвіта сформувала динамічне покоління вчених-енциклопедистів, мислителів і політичних діячів: у Новій Іспанії це були філософи-просвітники X. І. Бартолаче й X. А. Альсате, у Венесуелі — діячі культури та освіти А. Бельйо й С. Родріґес, на Лаплаті — М. Морено й передовий мислитель і революційний генерал М. Бельграно; у Новій Ґранаді різнобічно освічені вчені-ерудити Ф. Е. Санта-Крус-і-Еспехо, Ф. X. де Кальдас і А. Нариньйо, перекладач Декларації прав людини і громадянина.

Особливе місце у визвольному русі належало зайняти венесуельським патріотам Франсиско де Міранді (1750— 1816рр.) — провісникові латиноамериканської незалежності й Симону Болівару (1783—1830рр.) — визволителю, полководцю, законодавцю й мислителю, який довів до переможного кінця боротьбу за незалежність іспанських колоній. Наприкінці XVIII століття в колоніях формується креольський визвольний рух, що заявив про себе як про активну політичну силу. В ньому брали участь авторитетні кола торгово-лихварської буржуазії й земельних власників, інтелігенції, військові діячі, представники креольського ополчення, широкі верстви населення різного соціального походження.

Найбільші міста Іспанської Америки, значні торгові та економічні центри охопила хвиля антиіспанських змов і повстань. У розвитку революційної ситуації відіграли свою роль і події, які відбувалися в самій Іспанії. Політична криза в умовах французької інтервенції 1808 року розхитала підвалини метрополії. Іспанський король Карл IV зрікся престолу на користь сина Фердинанда VII, потім уся королівська сім'я опинилася за межами Іспанії, в південно-французькому місті Байонні, в ролі полонених і заручників Наполеона. На іспанський трон був посаджений ставленик Наполеона - його брат Жозеф Бонапарт. Та в 1808 році спалахнула партизанська війна іспанського народу проти французьких інтервентів, яка стала початком першої буржуазної революції в Іспанії.

Щодо Бразилії, то хід визвольної боротьби проти португальських колонізаторів був зумовлений ще й тією обставиною, що вигнаний французами з Португалії королівський двір на чолі з принцом-регентом Жоаном перемістився до

Бразилії, в Ріо-де-Жанейро, де перебував до 1872 року. Його син Педру був коронований у 1822 році як імператор незалежної Бразилії. На відміну від американських колоній Іспанії Бразилія здобула свою незалежність без війни. Це певною мірою зумовило й збереження єдності країни, де сепаратистські тенденції не набули широкого розмаху.

В результаті війни за незалежність іспанські колонії позбулися колоніального гніту й стали суверенними державами: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Парагвай. Дещо пізніше завершився процес утворення незалежних держав на Ріо-де-Лаплаті, де ситуація ускладнювалася гострими протиріччями між провінціями й зовнішнім втручанням. Винятком тут був лише Парагвай, який дістав незалежність іще в 1811 році. Інший стан переживали Об'єднані провінції Ріо-де-Лаплати. На початку 1820 року вони розпалися й фактично перестали існувати як єдина держава.

Розуміючи, що роз'єднаність загрожує їхній незалежності, лаплатські патріоти виступили за скликання конгресу, який би сприяв об'єднанню країни. Необхідність об'єднання посилювалась і різким погіршенням відносин із Бразилією через Східний Берег, яке в фудні 1825 року призвело до початку воєнних дій. Установчий конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-Лаплати прийняв 6 лютого 1826 року закон про створення спільного уряду на чолі з президентом. У грудні того ж року конгрес затвердив конституцію Аргентини, яку тепер стали називати Об'єднані провінції Ріо-де-Лаплати.

Війна між Аргентиною і Бразилією тривала до серпня 1828 року, коли було укладено мирний договір, що передбачав визнання Східного Берега суверенною державою. Згідно з конституцією 1830 року вона дістала назву Східна Республіка Уругвай.

Дбаючи про згуртування молодих латиноамериканських держав, Болівар запропонував скликати в Панамі континентальний конгрес. Але в ньому взяли участь лише представники Колумбії, Перу, .Мексики й Федерації Центральної Америки. 15 липня 1826 року вони підписали договір про "вічний союз і конфедерацію". Проте його так і не ратифікувала жодна з держав.

Деякі країни, що утвердилися на Американському континенті в ході визвольної війни, через глибокі внутрішні протиріччя й боротьбу різних угруповань за владу виявилися недовговічними. В Колумбії відразу ж після закінчення війни різко посилилися відцентрові тенденції й розгорнувся сепаратистський рух. У 1830 році колумбійська федерація розпалася. На її території виникли республіки Венесуела, Еквадор і Нова Гранада (Колумбія). Недовго існувала й Федерація Центральної Америки. В 1839 році на самостійні держави перетворилися провінції, що входили до її складу (Гватемала, Гондурас, Нікарагуа, Сальвадор і Коста-Ріка).

Визвольна війна 1810—1826 років мала величезне значення для подальшого розвитку Латинської Америки. Вона привела до ліквідації колоніального режиму, проголошення політичної незалежності й створення латиноамериканських держав. Тим самим було покінчено з численними монополіями, заборонами та обмеженнями, регламентацією що заважали економічному прогресові колоній, складалися сприятливіші умови для розвитку в Латинській Америці капіталістичних відносин та входження її в систему світового господарства. Були скасовані подушний податок і примусова трудова повинність місцевого населення на користь приватних осіб, держави й церкви, в більшості країн повністю або частково відмінено рабство. У всіх нових іспаноамериканських державах запанував республіканський, парламентський лад, прийнято конституції буржуазного типу. Прогресивне значення мали ліквідація інквізиції, скасування дворянських титулів та інших феодальних атрибутів.

В ході війни істотно змінилася національна орієнтація латиноамериканців. Вони дедалі глибше усвідомлювали свою належність до певного етносу, який має невід'ємне право на самостійне існування, суверенітет і власну державність. Перетворення безправних колоній на незалежні республіки, проведення деяких реформ та інші результати війни відчутно вплинули на формування латиноамериканських націй, прискоривши їхнє становлення й консолідацію.

У цей період нової форми набувають етнічно-національні процеси. Наприкінці XVIII - на початку XIX століття розклад кастової системи стає очевидним. Дедалі більшу роль у визначенні соціального статусу починає відігравати майновий критерій. Однак капіталістичні відносини захоплюють спочатку креольську групу (а також часгану метисної й мулатської) і даються взнаки головним чином у торгівлі. Вона була переважно експортною, оскільки колоніальне законодавство довго перешкоджало комерційним відносинам між різними районами материка. Коли ж такі перешкоди знімалися (або обминалися), різні райони часто могли обмінюватися лише натуральними продуктами, в той час як європейські партнери пропонували промислові та інші товари, відсутні в американських колоніях.

У формально єдиному регіоні з'являються економічні райони, які спеціалізуються на виробництві сировини на експорт. Чим більшу роль відігравали економічні інтереси, тим яснішими ставали відцентрові тенденції в різних частинах обох імперій. Об'єднавчі мовні й культурні норми виявилися неспроможними протистояти їм. Креольсько-метисна група виступила ініціатором руйнування інституцій, котрі перешкоджали утвердженню капіталістичних відносин. Розпад іспанської імперії був завершений проголошенням республік, а португальської — бразильської імперії. Спроби деяких іспано-американських революціонерів зберегти попередню адміністративну єдність, що особливо яскраво засвідчило створення Боліваром Великої Колумбії, або перуансько-болівійської федерації, виявилися марними.

Але найвагоміші з об'єднавчих факторів (мова, релігія, загальні традиції креольської та деяких індіанських груп) зберігалися й не раз ставали приводом до закликів згуртуватися в континентальному масштабі, до підвищеного відчуття латиноамериканської солідарності. Проте національна або близька до національної спільнота на такому значному просторі скластися не змогла: інтереси населення незалежних держав виявилися сильнішими, ніж об'єднавчі фактори континентального масштабу.

Нерівномірний розвиток етнічних і етносоціальних процесів у різних районах особливо дався взнаки в ході воєн за незалежність в Іспанській Америці. Якщо на Лаплаті або в Чилі визвольний рух був порівняно сильним, то в Перу й Верхньому Перу виявився необхідним "експорт революції" з Лаплати, похід військ Сан-Мартіна, щоб повалити іспанську адміністрацію. Але навіть у районі Лаплати не можна говорити про єдиний "патріотичний" рух: суто іспанських військ в Америці було небагато (головним чином, у північних районах материка), і основну військову силу як в антиіспанських, так і в проіспанських арміях становили креоли, метиси, на узбережжі — мулати й вільні нефи. Таким чином, війни за незалежність не зводилися до вигнання іспанців, а відображали соціальні протиріччя в самих місцевих суспільствах і були, по суті, громадянськими війнами. Це пов'язано з частим збігом у колоніальному суспільстві етнокультурних і соціальних показників і призвело до того, що у війнах за незалежність соціальна різниця набирала форму етнічного протистояння.