Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Відкрию вам останню раду: уже на прощанню з паном гетьманом, коли ми радилися про мир, — він наказав мені найбільше піклуватися про благочестє і знищеннє унії, -"Инакше ми або знову до війни, або вишлемо до короля з проханнєм, щоб він нам потвердив зборівські постанови і в справі знищення унії показав нам свою ласку, все ж инше тобі, пане воєводо, доручаєм — аби мир совершенний і упокоєннє миру вчинив, а поза тим сам будеш знати, що робити” [53].

Підчас усіх сих конференцій він з своєї сторони, а митрополит з свого боку не переставали повторяти, що коли ся реліґійна справа не буде полагоджена, се буде остання біда і для Річпосполитої і для них персонально: буде нова війна з козаками, а їм особисто не буде можна очей в Київі показати, особливо митрополит се повторяв, що бути йому в Дніпрі, коли він в чім небудь попустить з козацьких постулятів.

В зборівських пактах говорилося, що реліґійні постуляти поставить соймові митрополит і православне духовенство, і згідно з їх формульованнєм сойм то ухвалить, а король затвердить [54]. Тому король вислав запросини до митрополита і православного духовенства, щоб вони прибули на сойм. Судячи з того, що митрополит виїхав з Київа 2 грудня, скоро за Кисілем, виходить, що згадана київська конференція в середині листопада була властиво перед-соймовою нарадою, в якій Хмельницький з старшиною (то значить — з козацькою делєґацією на сойм), митрополит з духовенством і воєвода Кисіль як повірник уряду в руських справах і шляхетсько-руський патріот — мали уставити спільну лінію в церковно-національній справі. Тепер коли віднайшовся дневник подорожі митрополита до Варшави, що день за днем, докладно як рідко, росповідає “діянія” варшавської місії, можемо доволі добре уявити собі сю лінію.

Митрополит з иншими владиками і архимандритами приїхав до Варшави 2 січня н. ст., за 10 день перед скінченнєм сойму; після дуже ласкавої авдієнції у короля, що обіцяв йому полагодженнє православної справи, була визначена нарада трьом єрархіям: латинській, православній і уніятській під проводом біскупа познанського, і всі інтересовані зазначили свої позиції. Православну сторону крім митрополита представляли: владика львівський, номінат на владицтво мстиславське, архимандрит печерський й ігумен михайлівський. Уніятську — владика пинський Війна-Оранський в заступстві хорого митрополита і смоленський Злотий з кількома архимандритами. Кисіль пояснив зібранню, які були козацькі домагання в зборівських переговорах: унія має бути скасована, всі маєтности православної церкви їй привернені, “в Київі і на всій Україні” не має бути ні латинських костелів ні монахів яких небудь орденів. Він, Кисіль, підчас переговорів всяко старався збити козацьку сторону з такої різкої позиції і звільнити короля від присяги; почасти йому вдалось добитися у неї деяких уступок, почасти він заплутав текст договору, так як ми тепер бачимо — що його можна було натягати на ріжні способи, а властиву формулу відложено до митрополичої доповіди соймові — що відкривало можливість дальших модифікацій, дорогою натиску на митрополита. Під час київської конференції, протягом трьох тижнів, в нарадах з гетьманом і митрополитом, Кисіль всяко старався поменшити українські вимоги — "так свирЂпо и нагло о том ся не домовляти” (як висловлюється переклад дневника). І на спільному засіданню з митрополитом і козаками у Хмельницького, коли Кисіль доказував, що вимагаючи свободи віри для себе, не випадає заразом домагатися реліґійного примусу на инших: примусового привернення уніятів до православної віри, — йому довелося осягнути се, що Хмельницький погодився на тім, аби не домогатися скасування унії, а тільки передачі православним того що їм давніше належало і було передано уніятам.

Хмельницький на се так рече: “Річ неподобна і тяжка когось против волі до віри своєї притягати і в вільному королівстві поневоляти — вірити як хто хоче, се й ми від літ узнаємо, і більше не хочемо уніятам наприкрятися: нехай вірять як хочуть, бо й корол. м. ріжних вір людей має в своїм королівстві. Але всі добра церковні, здавна наші і силоміць відібрані — нехай нам вернуться. А ти, отче митрополите, коли в тих наших річах тобі доручених не будеш против Ляхів стояти, і задумав нашу раду переміняти і на щось нове призволяти над нашу волю, — то конечно будеш у Дніпрі! І ти, воєводо, коли якоюсь зрадою обіцянку королівську (зміниш) — безчесно згинеш. А ми війною битись за своє готові”!

Супроти сеї погрози Кисіль рішуче радив уніятській і католицькій стороні задоволити “Руський нарід” — щоб не стягнути на себе нової війни. З ним погоджувались і католицькі біскупи. Але виявилось, розуміється, повне розходженнє православних єрархів з уніятськими, що мали платити за се заспокоєннє Руського народу. Митрополит заявив готовість стати на точці погляду гетьмана: уніяти мають вернути те що забрали у православних — те що належало народові Руському благочестивому. Але уніяти, граючи принціпом реліґійної свободи, проголошеним Киселем і, мовляли, прийнятим “паном Хмелем”, рішучо протестували проти якого небудь насильного порушення їх стану володіння. В тім підтримали їх і латинники, закидаючи православним, що вони підіймають тепер претензії, яких не заявляли при поділі церковних бенефіцій, при виборі Володислава. А на митрополитові оправдання, що він не може нічого спустити з своїх вимог, бо з тим його силоміць сюди прислали козаки, і не добившися сього, йому не можна й до Київа вертатись, “хіба що в Дніпру мали б водою напиватися”, — з'їдливо примовляли йому, що він дав собою командувати своїм вірним, які б його повинні слухатися. Митрополит на се завважив, що тепер коли піддані командують своїми панами, не диво що й пастирям доводиться слухати своїх овець. А Кисіль влучно завважив, що як би в Польщі повстали Мазури, було б з біскупами ще гірше! Коли не задоволиться реліґійних домагань — буде війна, козаки знову крикнуть: “До зброї!”, “а митрополит з духовними будуть у Дніпрі!” Нагадав останню пригадку, що дав йому гетьман на прощаннє (наведену вище). Але біскупи стояли при тім, що жадання православних занадто високі, вони роблять порозуміннє неможливим — і в тім духу заповів своє звідомленнє королеві голова зібрання, біскуп познанський.

Так вирисувалася ситуація, і по сім Кисіль з своїм товаришом, каштеляном київським Бжозовським, взяв в оборот правосланих владиків. На конференції, що відбулася другого дня між самими православними, Кисіль сказав дуже характеристичну промову, яка очевидно в високій мірі промовила до серця зібраним клобуконосцям:

"Преосвящений отче митрополите і ви, чесні отці! “Не надійтеся на князів ні на синів чоловічих, бо в них нема спасення: вийде дух його і вернеться він в землю свою і в той день погинуть всі помишлення його!” Не треба покладати благочестія нашого (православної віри) на силу козацьку, — бо коли благочестіє збройне повстане, то від зброї і загине! Треба при всім мати на увазі Річпосполиту. Бо (инакше) коли б прийшло до великої війни, то чи побідили б Поляки — ми б згинули (коли б пішли в розріз з волею уряду і сойму), побідили б козаки — ви по давньому були б слугами своїх слуг. Я так раджу: насамперед — сойму не розривати, бо через се розірваннє вільности війська Запорозького не дістануть затвердження, а ми стратим їх (козаків) милость і вірність — знаємо яка їх вдача! Коли сойм розірветься задля нашого благочестя, і вчинено наглу війну, навіки буде злоба у Ляхів на благочестіє наше. Переможуть Ляхи — ми пропали, переможуть козаки — ми й далі в неволі у них, а потім — тому що вони ані радити панством ані втримати самі не зможуть — дістанемося в чиїсь треті руки. По третє — коли почнемо від зборівських прав, на котрих все стало, і будемо жадати знищення унії, — коли буде з'їзд (реліґійна справа буде передана на спеціяльну конференцію), ми не одержимо нічого з того що взяли кровю; коли буде війна — буде той право писати, за ким буде побіда. Отже як зле ні з чим відси поїхати, так зле суперечкою свою сойм розірвати, вільностей війську Запорозькому не затвердити і війну наглу і страшну вчинити. Краще їхати до країв своїх із потіхою і з святим покоєм, і до війська Запорозького з вольностями, а до тих убогих християн, що тепер в неволі живуть — з свободою".

І він перечислив ті дрібні, конкретні уступки — владицтва, манастирі, церкви — которих можна жадати зараз титулом заспокоєння православних, а все инше відложити на будучий сойм.

“Коли будемо в такій же силі — то як умре якийсь владика уніят, що у них за життя не можна відібрати, можна буде відібрати й силою, і за поміччю божою унія скоро счезне, а благочестє процвіте. Коли ж сила наша ослабне — можливо що й одержане пропаде! Бо все йде за силою. Писано права, і присягано нам, і все се змінилося. Що тільки одержати можна, се й приймемо, а спокою соймового не нищімо, бо в тім наше і життє і погибель!”

Духовенство уперто обстоювало свою позицію: жадати повороту всіх урядів і дібр, що відійшли від православної церкви, вважаючи, що їм краще вернутися з відмовою сойму, ніж з такими дрібними уступками. Але Киселеві до відмови доводити ніяк не бажалось, і він зробив тоді арбітрами справи козацьких послів (обробивши. їх наперед, по всякій імовірности). Коли їх запрошено на сю конференцію — по сій інтимній нараді з владиками, Кисель ухищренно, красномовно і многоглаголиво, виложив перед ними свої думки, ставлячи ділєму: чи домагатися повного повороту бенефіцій і розірвати сойм без затвердження зборівських постанов про козацькі вільности та викликати нову війну, чи вдоволитися обіцянкою короля, що бенефіції передаватимуться православним в міру того як помиратимуть нинішні уніятські владики, і не розривати сойму — "про що мене пан гетьман просив, аби я пильно тим піклувався” (так!). На се взяв слово Іван Креховецький, правдоподібно провідник козацького посольства, і заявив, що поділяв гадку воєводи: “Трудно нам узяти щось насильством від короля і Річипосполитої, і хоч ми мусимо вимагати зборівської обіцянки, що унія буде скасована цілком і маєтности їх повернені нам, але коли тепер не повертають усього, то краще взяти що небудь, з тим щоб по смерти нинішніх уніятів нам повертали далі, аніж не брати нічого і сойм розірвати. Адже й уніяти не все одразу у нас відібрали, і ми від них помалу будемо віднімати і відбирати”.

Очевидно таке становище козацької делєґації рішило справу на користь компромісу, і тепер питаннє було тільки в тім, чого жадати. Прийнято було также — хоч се не сказано в дневнику, але Кисіль зазначив в своїм експозе, — що справа не буде винесена на сойм, щоб його не зірвати, а рішена буде “обіцянкою короля”, себто королівським привилеєм, що буде виданий заднім числом, ніби то з сойму. Сойм закінчився 13 н. с. рано, митрополит другого дня “жалісно розмовляв з воєводою про скінченнє сойму і незатвердженнє справи благочестян, і того ж дня “отець наречений витебський списував всю ніч, чого мають домагатися”, а рано воєвода виготовив “супліку до короля” від митрополита і всього духовенства. В ній по всяких пригадках і поясненнях, ще митрополит і духовенство зовсім не з своєї інціятиви, а за наказом короля і під примусом війська Запорозького приїхали, щоб взяти участь в соймових нарадах над зборівськими обіцянками, — тим часом сойм скінчився і тепер їм за таку безрезультатну місію грозить смерть (“козаки нам Дніпром грозять, та й самому панові воєводі нема пощо їхати до Київа”), — ставилося такі три конкретні пункти до королівського полагодження. Православні мають дістати спорожнену архиепископію полоцьку, владицтва луцьке, холмське і перемиське, архимандрію Жидичинську, монастир Лещинський, церкву в Люблині. Друге — має бути виданий привилей на поверненнє православним всього що їм належало: вакантне зараз, заняте — в міру опорожнення. Третє — аби було передане православним все що було їм признано за Володислава.

Се й стало вихідним пунктом дальших конференцій. Король визначив засіданнє під проводом самого примаса, з участю духовних і світських сенаторів. Вишневецкий в межичасі задав митрополитові блискучий бенкет, де сам всемогучий канцлєр Осоліньский підніс тост на честь митрополита, а Вишневецький з свого боку обіцяв всяку підтримку — коли тільки його проситимуть. Дійшов до такого висказу, що як військо Запорозьке вийшло з його дому (я думаю, що се натяк на Байду Вишневецького), то він вважає своїм обовязком всяко дбати, щоб воно “більше роспростореннє мало”, і всяко готов йому в тім служити!

На засіданні у примаса, що мало остаточно рішити справу, 16 січня н. с., митрополит став на тім, що він унії нищити не мислить, в критику її не пускається, настоює тільки на поверненню всього відібраного. “З тим нас козаки виправили, наказуючи нам: або з усім що нам належить до нас їдьте, коли ж згодитеся на те що вам недогідно — знайте що до Дніпра вас конечно попровадять”. Але й така формула була признана католицькою стороною, навіть самим Осоліньским занадто широкою; вони доводили, що навіть козаки в зборівських переговорах не ставили справи так радикально — що було зовсім не вірно. Підканцлєр литовський Лев-Казимир Сапіга (Сапєга), що особливо гаряче виступав против православних постулятів, вирвався фатальною фразою: “Краще нам вас в вітчині нашій не мати, ніж неподобні бажання сповняти”; з приводу її Кисіль з ним “розсварилися аж до зубів”: “Чи ми не рівні і не маємо такої ж части в вітчині, і не вільно нам спільних вільностей заживати?” Кінець кінцем католики дали згоду на всі пункти, з виїмком архиепископії полоцької, котрої, мовляв — усвяченої кровю Йосафата, ніяк не хотіли уступити православним, - і взяли сю справу на рішеннє короля.

Король рішив сю справу Соломонівським судом. Зіставив за уніятами архиепископію полоцьку, а витебську прилучив до православної епархії мстиславської, розтяв пополовині маєтности полоцько-витебської архиепископії і віддав половину на епархію мстиславсько-витебську, а поза тим досить повно задоволив конкретні домагання православних, пильно обминувши всякі натяки на принціпіяльне скасованне унії, і так постилізований привилей, з датою 12 січня в Варшаві “на соймі”, підписав 20 січня, а православні зараз же подали його до книг варшавських і люблинських.

“На тім же засіданню (16 січня) о. митрополит подякував через сенаторів королеві за місце в сенаті, а зрікаючися такої чести для себе, за неміччю й убожеством, застерігав се місце на будучий сойм (собі) або наступникам своїм. Тепер же просить короля, аби нашим духовним зволив дати місце в трибуналі, з духовними римськими, бо нам там великі обиди творять”. Се останнє, дуже реальне побажаннє, король не згодився задоволити — бо склад трибуналу залежав від посольської соймової палати. Загалом же сорозмірна поміркованість митрополита була прихильно оцінена, і король дав йому милостиву прощальну авдієнцію, поки писався в канцелярії привилей; митрополит чекав його в Варшаві, уповажені ж його займалися перебираннєм признаних йому бенефіцій. Уряд зробив все можливе, щоб се улекшити; на відібраннє церкви в Люблині (акт дуже ефектний, з огляду на значіннє Люблина як осідку трибуналу для Малопольщі й України) вислано не тільки 50 драґонів, але й кількох єзуїтів, що мали стримати люблинських єзуїтів від орґанізації яких небудь “тумультів”, як їх називано.

З початком березня н. с. митрополит повернувся до Київа, де відбувся новий з'їзд — описаний нами раніше: з участю гетьмана і старшини, воєводи Кисіля, татарських делєґатів, і т. д. Участники й інтересовані в зборівських постановах мали констатувати, наскільки польська сторона їх виконала. Загально констатувалось, що ні, і спеціяльно в справі реліґії. На жаль не знаємо, як було прийнято тут звідомленнє митрополита з його місії; можна думати, що пройшло гладко для нього самого — бо нема відомостей про які небудь виступи против нього. Але поведінка польських правлящих кругів, і Кисіля як посередника, була піддана дуже різкій і з'їдливій критиці [55]; гетьман з військом констатували, що в реліґійній справі зборівських обіцянок не виконано: справа на соймі не була, повне скасованнє унії обминено, виконаннє тих конкретних справ, що обіцяє королівський дипльом, зістається непевним. Рішено вислати нове посольство до короля, і перед усім добиватися залагодження реліґійної справи: “щоб король у Короні Польській і в. кн. Литовськім велів віру уніятську чисто скасувати і церкви знищити — аби унії ніде не було і до решти аби була скасована”.

Так формулували сю інструкцію козацькі посли в Варшаві перед послами московськими; в офіціяльнім тексті се було стилізовано так:

“Що в договорі було написано про уніятську віру, досі не виконано, і панове уніяти того в Короні польській і в. кн. Литовськім не хочуть уступити, згідно з волею і наказом кор. й. м. і Річипосполитої: не залишаючи свого давнього упору, не хочуть вступитися з сіл і маєтків належних до урядів духовних, і прав давніх (документів очевидно) на фундації православних церков не віддають. — Тому посли наші насамперед будуть просити, щоб унія згідно з заприсяженим словом й. кор. мил. була знищена не — відкладаючи з року на рік на будучі сойми, але задля згоди і спокою всього християнства тепер же то було виконано, місця і будинки, на манастирі предками надані, були привернені нашим православним духовним” [56].

Ще грізніш було се висловлено в листі гетьмана до короля, що мали повезти сі посли [57], — але зміст був той же; я наводив уже його [58], але тут повторю те, що нам тепер потрібне: