Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

“Хана з гетьманом не було, тільки Маєк-султан, другий-Кучюк, малий султан, та багатир Шабей перекопський, і з ними 30 тис. Татар; а всіх Татар казали мурзи 50 тис. Ногайські мурзи були такі: Калебет-мурза, Салтан-мурза, Нагнат-мурза, Салтан-Мурат мурза, Урак-мурза, Оказ-мурза, Татар з ними було 8 тис., прийшли вони до війська недавно. А як я відправляв з Умани турецьких послів, приїхав кримський Татарин з листом з відомістю до гетьмана, що йде до гетьмана в поміч хан-перевозиться на річці Чакові, і з ним кримських Татар, Кабарди, Азовців, Очаківців, Білгородців 150 тисяч. Про се хан писав гетьманові з своїм гінцем, і я того гінця відправив до хана з Умани з тим що гетьман з усім військом з-під Бедрихового Городка пішов (до дому), бо настав у війську голод, хліба й поживи не стало. А ханові написав, щоб він прийшов до гетьмана, як що наступатиме король. А гетьман лишив при собі кримських Татар 30 тисяч- з ними Сартлан-мурза, Арелак-мурза, Тайман-мурза, та всіх ногайських мурз-з ними Татар 8 тисяч, вони стоять в ріжних місцях по сій стороні Дніпра, 6 миль від Чигрина на полі над Саксаганню, на Інгульці, на Інгулі, на Жовтих водах, на Сурських байраках коло Дніпра” (л. 73-4).

До інформацій Виговського про українсько-татарське напруженнє знаходимо в реляціях з Криму московських послів такі доповнення.

5 (15) липня приїхав до послів князь Маметша і розповів, що муйнацький царевич вернувся з походу з військом, перестрівши на Перекопі хана (що вийшов на війну в Литву 3 н. с. липня, виславши наперед себе, 1 липня нуреддін-царевича). Царевич стояв з військом за півдня дороги не доходячи Камінця Подільського, а гетьман з козаками поблизу від нього. Чи наступатиме на гетьмана король справді, чи ні, се невідомо. Татари ж приходили до царевича з великими наріканнями, що вони так довго стоять, чекаючи королівського наступу, і просили дозволити їм повоювати гетьманські маєтки (розумій-його володіння) [1612]. Царевич їм заборонив-щоб ханської присяги не нарушали і гетьманських маєтків не воювали. Ті не послухали, повоювали і забрали в полон богато козаків з жінками і дітьми, — перекопський князь Батирша їх не стримав. Гетьман про се написав царевичеві-що так він нарушив ханську присягу. Царевич послав йому сказати, що то Татари зробили йому ту шкоду самовільно, без його згоди; а полон, який відшукав, відіслав йому, тільки богато полону Татари завезли до Криму і Ногайських улусів. І до хана гетьман писав про се: щоб царевич своєї присяги не порушив, відібрав той полон від Татар, що до Криму пішли, і йому, гетьманові, відіслав. За тим листом відібрано полон у тих Татар, що прийшли з походу до Перекопу, а в Криму і по Ногайських улусах цар велів своїм копичеям відшукати і в Перекоп прислати. Князя Батиршу перемінив і на його місце призначив Караш-аґу-за те що той не стримав Татар і хана з гетьманом посварив. А гетьманові написав, що він полон поверне-аби гетьман за се йому не мстив, і на будуче він того Татарам заборонив. А за його, гетьманським, листом, хан з Криму вже вийшов і стоїть на Перекопі-але нехай гетьман йому напише, як що той королівський прихід непевний-то він вернеться з Перекопу до Бахчисараю, щоб йому даремного “конобою” не робити [1613].

Далі довідуємось, що хан відшукав 600 чоловіка полоняників і відіслав їх зараз гетьманові копичайським аґою, а на будуче обіцяв заборонити того своїм Татарам [1614]. Але відомости привезені муйнацьким царевичем розхолодили його охоту до походу. Про се докладніш іще сказав послам візир Сефер-казі 31 с. с. липня: цар бувши в союзі з гетьманом, пішов був в похід і дійшов до Перекопу, але почувши від муйнацького царевича, що той бувши у гетьмана довгий час, своїх людей голодом поморив, а приходу королівського сим літом напевно сподіватись не можна було, — цар через те вернувся від Перекопу назад [1615].

Тому коли 21 с. с. липня приїхав від гетьмана з Чигрина отаман Федір Шелонський, з новим, ще пильнішим проханнєм-тому що король уже відійшов зі Львова з великим військом, а наперед себе вислав 40 тисяч, і треба їх скоро сподіватися-таку, мовляв, вість привіз оден Лях, що був у короля близьким чоловіком, але впав у смертну провину і тому мусів утікати, — то хан на сю вість не пішов. Відправив тих послів з таким листом, щоб гетьман йому написав про королівський прихід вість певну, а не так щоб робити йому непотрібний конобій і великі шкоди, як муйнацькому царевичеві з його людьми. Одержавши певну вість, цар з військом до гетьмана прийде. І в Бахчісараю сподіваються нової присилки від гетьмана в скорому часі, а коли цар і після другої посилки не поспішить, то гетьманові з козаками против короля не устояти [1616].

А поруч того були серйозніші, принціпіяльніші причини незадоволення-відзначені вже в вище наведених московських реляціях. До хана приходили відомости про переговори гетьмана з московським царем про протекторат; се рішучо розминалося з давнішими плянами спільного походу з козаками на московські україни, і хан уважав потрібним рішучо остерігти гетьмана від такої політики-щоб вона не розірвала союзу Криму з козаками. Про се розповів 20 (30) липня московському товмачеві його знайомий, що чув від того ж князя Маметші в Бахчисараю: “Відомо стало цареві, що гетьман Б. Хмельницький просить великого государя, щоб прийняв його під свою високу руку в вічне підданство (“холопство”), і вел. государ його під свою руку прийняв і велів йому поставити городи на Осколі, Донці і князь-Івановому лугу. Цар посилав до гетьмана Татарина Сефер-атали(ка), докладно про се провідать, і написав гетьманові, щоб він стояв при договорі і при присязі. Тоді коли король до нього прийде, нехай напише, і цар з військом до нього прийде в поміч на короля; коли ж гетьманові і козакам захочеться спокою, нехай гетьман з козаками переходять на життє за Дніпро на кримський беріг, і поставлять собі городи на вічне мешканнє. Коли ж гетьман не дотримує присяги, і се правда, що він просився в вічне підданство (холопство) великому государеві, то хан порозуміється з королем і піде з ним на козаків війною, з великими силами” [1617].

На жаль, не видко, коли саме післав хан сю осторогу гетьманові, і в якій формі, так само-яку відповідь дав гетьман. Але в головному-ситуація ясна.

Хмельницький і старшина опинилися в незвичайно складнім і труднім становищі. З одної сторони вже дозрівала справа московського протекторату над Україною і воєнного союзу України і Литви против Польщі, котрого військо козацьке нетерпляче чекало, щоб зробити останній розрахунок з Польщею. По всяким міркуванням московське посольство Матвеева повинно було привезти рішуче слово, і гетьман з старшиною нетерпеливо чекали його почути. Але з другої сторони і перспектива польської кампанії, що висіла над Україною, і ще більше-кріза волоських плянів більше ніж коли небудь вимагали від гетьмана заховання приязних відносин з Туреччиною й Кримом. Треба було сприятливого становища Порти до Тимоша і Лупула. Треба було помочи Татар, а що найменше-приязної нейтральности супроти конфлікту з Польщею, з Мунтенією, Ракоцієм, Стефаном і т. д. Ми бачили, як гетьман старавсь укрити і розвести сі посольства, що так неприємно зійшлися під сю хвилю на Україні. Порта так невчасно зажадала оформлення васальних відносин гетьмана, якогось харачу, можливо що й передачі їй Камінця [1618]. На сім грунті виникли неприємні змагання між старшиною і балачки в війську. З другої сторони-Татари так неприємно себе повели на Україні і викликали ще гостріше незадоволеннє. Хмельницький "манив” як міг і кінець кінцем роздрочив і одну сторону і другу-і Татар і військо. Татари кидали його, в війську навис бум. Волоська афера стала осередком незадоволення. Гострий конфлікт виник між гетьманом і його невідступним дорадником писарем, що почав робити собі популярність у війську коштом ухильчивої політики гетьмана в інциденті з полоном. Кінець кінцем, як вірити Виговському (вірити мабуть треба!), гетьман тихенько, по східньому зробив кінець кільком найбільш небезпечним провідникам опозиції й помирившися з Виговським, рішив зліквідувати неприємну і небезпечну ситуацію і раптово обірвав невдалу кампанію, щоб почати наново.

Посольство антона ждановича, пункти війська запорозького “13 червня 1653”, поворот гетьмана і війська, поворот тимоша, матвеев i фомин у гетьмана в чигрині, розмови з гетьманом і виговським 11-16 н. с. липня 1653, посольство ладиженского.

Способом закінчення кампанії Хмельницький вибрав миролюбивий жест в бік Польщі-достроєний до тих переговорів про способи заспокоєння польсько-української усобиці, що мали завести московські “великі посли”: кн. Репнин-Оболенский, Болконский і думний дяк Алмаз Іванов.

Визначені ще 3 н. с. травня, вони тепер з великим двором і пишними церемоніями наближались до Львова, де їм визначено переговори. Цар заявляв свою готовість дарувати Польщі всі свої образи в титулах, коли польський уряд задоволить козаків і заґарантує православну віру згідно з постановами Зборівського трактату, що ставився умовою замирення з козацької сторони. Відповідно до того козацьке військо вислало також своїх послів: київського полковника Антона з товариством, щоб поставити козацькі жадання. Висилаючи їх козацький гетьман писав до гетьмана коронного:

Ясне велькожний м. п. гетьмане польний коронний, наш в. м. пане добродію! Виславши послів наших до найяснішого маєстату й. кор. мил. п. н. м. з нашими проханнями, шлемо наше писаннє і в. вельможности, п. н. м., аби з звиклої своєї панської доброти зволив єси вставитися перед найяснішим маєстатом й. к. м., аби він пробачив те все, що з допусту божого сталося в його панстві, і до своєї милостивої ласки нас прийняв. Аби кров християнська з обох сторін уже більше не розливалася, хочемо ми цілком упокоритися маєстатові й. кор. мил., всій Річипосполитій і вельможности вашій, яко реґіментарові військовому. В сім ще раз просимо милостивої інтерцесії, аби ми могли зістатися при ласці й. кр. мил., не розходячися по ріжних державах, і наші спільні сили обертали на сторонніх неприятелів. Також і скорої відправи послів наших просимо, а самих себе милостивій ласці в. милости як найпильніше віддаємо-вельможности вашої покірні і найнижші слуги, Б. Хмельницький з військом й. кор. м. Запорозьким. Дано в таборі під Межибожем 13 червня 1653 р. [1619].

Петицію чи пункти, що мали сі посли подати королеві, сим разом маємо в повнім тексті:

По пактах Білоцерківських хотіли ми ніяким чином не порушати уставленого спокою, і тому тих, які хоч найменшу оказію давали до його нарушення, ми суворо скарали на горло, як от Гладкого, Мозиру й инших. Але пп. Войнилович, Маховский й инші, що були на Задніпровю за ординансом й. кор. мил.-ті против волі й. кор. мил. напавши на людей, певних спокою, богато повбивали і кров невинну розлили, а деякі села й містечка огнем і мечем знищили. А до того небіжчик й. м. п. Каліновский, зібравши військо, яке тільки міг, і ставши обозом задумав несподівано на нас напасти-на що ми певні докази мали. Тож і ми мусіли рушити частину війська, запобігаючи тому. Але не маючи заміру йти против війська королівського, ані в глибину краю запускатись, ми потім вернулись назад. Тому що се сталося з допусту божого, просимо, аби в. кор. мил. то нам зволив пробачити.

По торішнім розруху, коли прибув п. Зацвіліховский, сподівались ми милостивої деклярації від його кор. мил. та комісії. Але замісць неї і. м. п. Чарнєцкий і Маховский напавши понищили міст немало, і людей невинних повбивали. Ми тому запобігаючи, а також бачивши упадок господаря, рушили на волоську границю. А побачивши, що там уже заспокоїлось, ми ретірувались і чекаємо на милостиву деклярацію від й. кор. м. і Річипосполитої.

Унижено просимо, аби на будуче й. кор. м. зволив заховати з мил. ласки своєї все згідно з Зборівськими пактами з військом Запорозьким, нічого не чинячи против віри й вільностей. Коли ж би й. кор. мил. число Запорізького війська, поставлене в Зборівськім трактаті здавалось занадто великим, тоді просимо, аби й. к. м. зволив вислати п.п. комісарів до Паволочи або до Білої Церкви, з малою асістенцією, не зближаючися з військом, і ми з ними про все докладно порозуміємось. Але унижено просимо й. кор. мил., щоб церкви наші й манастирі були полишені згідно з їх правами при маєтностях і фундаціях своїх, і унія щоб скасована була так у Короні як і в в. кн. Литовськім. Ми ж будемо чекати під Білою Церквою якої будь відомости від й. кор. мил., і просимо щоб й. кор. мил. зволив не затримуючи відправити посла нашого з мил. своєї панської ласки.

Коли ж би не було ласки й. кор. мил. і всеї Річипосполитої, тоді хочби й. кор. м. велів і військові на нас наступати, ми боронитись не будемо, і крови проливати більше не хочемо, але будемо иншими способами себе ратувати.

Коли ж сим простим ваших писаннєм ми в чім небудь образили маєстат й. кор. мил., просимо покірно, аби й. кор. мил. то нам яко простим людям вибачив і панською своєю клєменцією покрив.

Богдан Хмельницький гетьман й. кор. м. війська Запорозького [1620].

Дата 13 червня, хочби й старого стилю, для сього виступу здається мині занадто ранньою, гетьман 13 (23) був мабуть іще від Бедриховим Городком. Але що до змісту- цілком в тон сих пунктів і супровідного листу до Потоцкого звучить те що оповідає про поворот Хмельницького оден з офіціялістів кн. Заславського, що коло 16 липня н. с. посилав до Межибожа по відомости про сей поворот. Тамошні люде згідно оповідали, що Хмельницький, повертаючи, так говорив до межибожських міщан, “стоючи на мості перед замком на зводі”: “Не буду я боронитись, коли польське військо буде наступати і під Білу Церкву. Коли сам король й. м. прийде-я уступлюсь перед королем (прогалина-мова щось про Дніпро). Коли не схоче мене до ласки своєї прийняти, а буде наступати-я і звідти вступлюся-і буду шукати собі з військом Запорізьким иншого пана”. Бувши в Межибожі, заборонив яку небудь шкоду чинити шляхті, що була в замку, не позволив здобувати замок, — иншим боронив і сам ніякої кривди не чинив і до замку не заходив-хоч його туди пускали: “виходили против нього міщани з замку й кланялися” [1621].

Ся суголосність і згідність дати листу з ceю промовою Хмельницького (і там і тут Межибож)-стверджує в мині переконаннє, що свій лист до Потоцкого Хмельницький писав, і полковника Антона виправляв не 13 (23) червня, а який тиждень пізніше, справді “ретируючися” з-під Збруча під Білу Церкву-так як стояло се в петиції.