Розділ «VI. Люднїсть і її суспільний побут»

В землях українських, і иньших східнословянських (білоруських і великоросийських), у Словаків, Болгар, а найбільше — у західнїх Сербів додержали ся до наших часів ширші родини, зложені з кількох родин тїснїйших, звичайно звязаних між собою спорідненнєм в мужеській лїнїї, зі спільним майном, під управою свого старшини — найчастіше старшого в родї (хоч і не виключно). Нинї все ширше приймаєть ся погляд, дїйсно дуже правдоподібний, що в сих родинно-економічних звязках, які відповідають ширшій індийській родинї (joint family, Grossfamilie) і звістні в ріжних часах у всїх майже індоевропейських племен, маємо пережиток не тілько словянської, а й взагалї індоевропейської старовини. Зрештою в певних економічних обставинах (нпр. де хлїборобство вимагає більшого числа рук до роботи) такі комбінації родин так практичні, і зрештою так прості, що диктують ся самими обставинами[1070]. Не будучи такою складною й крухою інституцією, як орґанїзація родова, такі ширші родини могли зносити лекше всякі суспільні й кольонїзацийні переломи, могли безконечно довго держати ся як останки родових орґанїзацій, або й незалежно від них завязувати ся.

З поміж словянських народів, як я вже сказав, найбільше й найживійше задержали ся сї ширші родини у західнїх Сербів, тут через те найскорше звернули на себе увагу дослїдників та стали вихідною точкою для дальших спостережень. В лїтературі звуть ся вони звичайно «задругами», хоч ся назва в дїйсности стрічаєть ся тільки спорадично, і виробленого, технїчного імени ширша родина не має[1071]. Зрештою тут імя не має значіння. Ним означають ширші родини, що складають ся з більшого числа властивих родин, спільного походження по мужеській лїнїї — до третього, четвертого, часом пятого колїна. Постороннї особи також можуть увійти до такої ширшої родини через ожененнє або через умову, але взагалї така чужородна домішка незначна і такі мішані задруги стрічають ся рідше, — се передовсїм союз рідних по батьку. Його члени мають спільне майно, провадять спільне господарство й мешкають вкупі, в хатках, зібраних наоколо хати, де мешкає голова — домачин; в середнїх задругах буває 15–20 люда, найбільше, виїмково велике число, якого вони досягають, се 50–60. Править задругою звичайно старший віком — батько або старший в родї, але не конче; часом домачином буває хтось молодший, особливо до того здібний; вибирає його задруга; коли нема дорослих мужчин, домачином може бути й жінка (особливо мати — удова), навіть дївчина. Домачин заступає задругу перед всякими постороннїми, кермує господарством; одначе права його ограничені: у всїх важнїйших випадках він не може рішати сам, а цїла задруга. Задруга має своє імя, переважно патронїмічне, що додаєть ся до імен її членів. Розростаючи ся, вона роспадаєть ся на дрібнїйші задруги або поодинокі родини; подїл майна робить ся різно — по числу голов, чи по певним ґенеальоґічним лїнїям, чи відповідно до більшої або меньшої скількости працї, вложеної в спільне майно поодинокими родинами. Цїлого села задруга не творить нїколи, а входить як складова частина його.

В гірських місцевостях галицької й угорської Руси заховались до наших часів подібні до задруги ширші родини, тільки меньші числом: вони досягають до 25 душ, з недїленим майном, під управою «ґазди», або «завідцї», найчастїйше — старшого в родинї, що кермує господарством і заступає родину перед стороннїми. Такі-ж ширші родини стрічають ся, хоч дуже зрідка, і де инде на Українї, а в XVIII столїттю вони стрічались далеко частїйше[1072]. Крім того нам добре звісні форми, що здавна розвинулись у нас з сеї початкової ширшої родини.

В ріжних околицях України: в Галичинї, на Поділю, на Волини і в Полїсю ми стрічаємо в актах XIV–XVI в. т. зв. «дворища»; близші звістки про них маємо з XVI в., але тодї сї дворища (в латинських актах аrеае) були вже пережитком. Дворище меньше від тих великих задруг, по великости відповідає гірським ґаздівствам, Тільки виїмково стрічають ся більші дворища (як в однім випадку — 27 господарів). Кровний звязок лежить переважно в основі дворища (на се вказують і їх імена, часто патронїмічні, або виведені від імен своїх старшин), але чужеродна домішка тут частїйша: стрічаємо дворища зложені з двох осібних родин, що мають свої осібні призвища. Що до способів володїння у членів дворища звістки наші дуже бідні; безперечно, в спільнім володїнню зіставались луки, лїси то що; орна земля в XVI в., хоч не всюди поділена реально, здаєть ся, не була вже і спільною власністю: кождий має свою, бодай ідеальну частину, що відповідає спадщинному подїлу, ґенеальогії членів, не загальному числу голов в данім моментї. Безперечно, давнїйше всї взагалї ґрунти були спільною власністю дворища. На зверх виступає дворище як цїлість, всякі повинности відбувають ся з дворища, а не з господарства.

Анальоґічне з дворищем явище-се посябрина, «себровство», спілка «сябрів». Се теж ґрупа господарств, звязаних переважно кровним спорідненнєм, часом з неподїльними ґрунтами, часом з правами на певні ідеальні частини в спільних ґрунтах і вигодах. В лївобічній Українї, де нова кольонїзація і велика соціальна революція дали народу, можна сказати, пережити ще раз на ново цїлу еволюцію форм власности, сї посябрини були в силї ще в XVIII віцї[1073].

Як на пережитки подібного устрою вкажу ще на села околичної шляхти на Поділю, в Барщинї, де поодинокі кутки («части») сїл розвинулись із таких дворищ, і ще в XVIII в. не мали докладно поділених ґрунтів[1074]. Лївобічний хутір у своїм початку був властиво теж нїчим иньшим як старим дворищем[1075].

Дворища або посябрини ми знаємо близше в часах, коли вони вже кінчили своє істнованнє. Для давнїйших часів ми мусимо в них припустити більше значіннє кровного звязку та спільне володїннє, так що сї форми стрінуть ся з тими ширшими родинами, і вони разом будуть відповідати «роду» нашої Повісти. Ми можемо означити його як родинно-господарський звязок ґрупи людей, звязаних кровним спорідненнєм по батьку (рідше — з домішкою чужеродцїв), що спільно провадять господарство під проводом свого старшини, чи «старця», який «володїє» сим родом. На обсяг сього староруського роду може вказувати постанова Руської Правди про пімсту: право мстити мають батько і сини, брати, сини брата і сестри[1076] — се й буде звичайний склад такого тїснїйшого «роду».

Память про спорідненнє, розумієть ся, ішла далї сих тїсних границь. Але далеко не скрізь і не всюда тїснїйші роди чи ширші родини свідомістю самого споріднення, чи певними традиціями, які сімулювали спорідненнє, вязали ся в ширші орґанїзації, які б можна назвати справдї родами у властивім значінню того слова. Ми бачимо їх у західнїх Сербів, де такі родові орґанїзації, під іменем брацтва і племени дожили до наших часів. В «брацтва» входять цїлі села, чи поодинокі задруги з ріжних сел, що ведуть свій рід від спільного предка і носять спільне призвище; число таких братчиків часом рахуєть ся на кілька тисяч, але вони уважають ся свояками і до недавня не женились у своїм брацтві[1077]. З брацтв складаєть ся «племя»; з рештою брацтво, розростаючись, само може перейти в племя[1078]. Українські племена, судячи з ріжних пережитків, також перейшли через таку стадію, коли в склад роду входили не тільки близші свояки, а й «далекий родочок». Але в старій Руси ми вже не стрічаємо слїдів якихось ширших родових орґанїзацій, хоч дуже правдоподібно, що траплялись не раз ґрупи «родів» і сїл, що виводили себе від спільного кореня і уважали себе спорідненим. «Братчина» в найдавнїйшім східно-словянськім матеріалї се вже союз сусїдніх осель, звязаний релїґійними, сакральними звязками[1079]. На традицію ще ширших родових ґруп вказує той загально-словянський факт, що старі імена племен дуже часто сформовані в патронїмічній формі на — ичі; таку форму приймають і назви, що мають на певно не родовий, а територіальний початок, от як наші Дреговичі (пізнїйше в тій формі прозивають ся люде навіть від імени міста, як Псковичі, Тверичі і т. д.). Сей факт, що має анальоґії й у иньших індоевропейських народів (у Ґерманцїв нпр. наросток inga), вказує, що племена в своїй основі з початку уважались ґрупами людей споріднених, спільного коріня; теж саме значить уживаннє слова «рід» в значінню племени, народу-«мы отъ рода Рускаго».

Але се в IX-Х в. був тільки неясний відгомін минулого. Старі родовоплемінні орґанїзації, правдоподібно, значно ослабли, або й потратили ся в часах словянського розселення й пізнїйших кольонїзаційних змінах. Ті племена, які виступають перед нами в X–XI, занадто великі, занадто екстензивні, аби в них могла держати ся традиція спільної ґенеальоґії. Певні племінні імена могли бути принесені з правітчини; навіть основою нових племінних ґруп могли послу-жити старі родовоплемінні орґанїзації (особливо на територіях близших до правітчини, до вихідних точок розселення). Але на новій теріторії племена сформували ся безперечно під рішучим впливом ґеоґрафічно-кольонїзаційних обставин — тим більше рішучим, чим то було дальше від правітчини, а близше до кольонїзаційної періферії.

Село і сільська громада

З розвоєм осїлого житя на нових територіях, при значній екстензивности нової кольонїзації, родові звязи, очевидно, слабли далї, і за границями ширшої родини почутє споріднення все більше обмежало ся певним моральним значіннєм, без якихось реальнїйших прикмет. Над ним беруть гору мотиви територіальної близькости, сусїдства, солїдарности територіальної й економічної, принціп громадський і з другого боку-індівідуальний. За ілюстрацію може нам знову послужити наш весїльний обряд, де місце традиційного рода вкінцї заступають сусїди, члени сїльської громади, вже зовсїм не звязані спорідненнєм. Молода спрошує на весїлє всіх сусїдів, або й все село, і сї сусїди в обрядових піснях титулують ся по традиції родом.

Такий перехід від відносин родинних і родових до сусїдських і громадських був тим лекший, що сї відносини сусїдські й громадські розвивали ся таки на основі відносин родинних або родових, або з значною їх домішкою. Уже при першім розселенню дуже часто, або й звичайно рідні осїдали побіч себе ґрупами, і пізнїйше, як розростали ся й дїлили ся ширші родини, на старих займанщинах повставали нові родини, звязані спорідненнєм, і творили громаду, сусїдство.

Ширша родина в своїх ріжних формах (задруга, ґаздівство, дворище) звичайно нїколи не держить ся купи так довго, щоб з розростом своїм дати цїле село, більшу осаду. Спільне господарство вести показуєть ся практичним і можливим тільки до певної границї. Розширяти його в рамах ширшої родини до безконечности — стає неможливим, і коли таке веденнє натрапляє на трудности, дїлить ся ся ширша родина на кілька поменьших, що осїдають окремо одна від другої на старих ґрунтах і починають господарити осібно, а при нормальних обставинах розростають ся й дїлять ся потім далї. Такий звичай — осїдати родинами чи дворищами зокрема, подальше, серед своїх ґрунтів — очевидно споконвічний загальнословянський звичай. Тїсно скуплені многолюдні села, які бачимо тепер — були продуктом пізнїйших господарських і всяких иньших обставин. Стару практику представляють нам українські хутори, або села, які без змін задержали ся так, як розвинули ся з поодиноких відокремлених дворищ[1080]; такі села гірські карпатські, де поодинокі хати стоять серед своїх ґрунтів, так що село буває розкидане на кількадесять квадратових кільометрів. Сей старий звичай — селити ся відокремленими родинами, очевидно, представляє нам Прокопій в своїм клясичнім текстї про побут Антів і Словен[1081], кажучи, що вони мешкають «розкиданими й відокремленими осадами», «селячись далеко оден від одного».

Ґрупа таких родин-дворищ, звязана сусїдством, економічними, а часто також і кровними звязками, творила з часом село, в нинїшнїм значінню (в старій Руси се слово такого значіння не мало). Кровний звязок, або память про нього лишали часто свій слїд в загальній іменній, патронїмічній назві, що прикладалась до цїлої ґрупи дворищ: численні патронїмічні назви осад на нашій території на ичі, вичі, вцї, зістали ся слїдом таких родових завязків. Память приналежности до одного рода мусїла довго жити в членах такої ґрупи, оживляючи ті звязки, які виникали з територіальної близькости, сусїдства й мотивів економічних. Лїси, сїножати, води довго зіставали ся в неподільнім уживанню всїх сих родів-дворищ і лише з часом (і то не вповнї) воно індівідуалїзовало ся. Таким чином і село часто було ґрупою звязаною родинно-економічними звязками, подібно як дворище, тільки сї звязки в селї були далеко слабші, нїж у ширшій родинї, а навіть у дворищу; домішка чужеродцїв могла бути тут далеко більша нїж в дворіщу; та й незалежно від сеї домішки самий принціп иньший — се вже не рід, а громада. Коли навіть в ширшій родинї не видержують ся вповнї принціпи патріархальних відносин, і до них подмішують певні елєменти громадські (як можливість вибору голови, ограниченнє його власти спільною радою членів рода, право до спільного майна всїх членів, що в разї порушення своїх інтересів старшиною можуть скинути його або жадати роздїлу) — то в сїльскій ґрупі родин родовий елємент зовсїм іде на другий плян. Се громада зложена з правно і економічно самостійних господарств — дворищ, що самі роспоряджають, самі за себе відповідають і свої справи рішають на зборі старшин поодиноких дворищ. Певний рід, по родовим традиціям, або завдяки матеріальній перевазї може мати першенство чи особливий вплив в такій громадї; громада може лишати старшинї сього роду репрезентацію в певних нагодах, може передати йому якісь постійні функції, але все таки власть і управа лежать в руках громади. Спільне володїннє задержувало ся звичайно тільки що до меньш интересних та неподїльних земельних просторів, або мало характер лише переходовий. Властивого спільного володїння громади у нас у Словян загалом не виробило ся, і великоросийська земельна «община» мусить уважати ся продуктом пізнїйших чинників.

Такий процес розвою громади з родини можемо слїдити в історичних часах наприклад на селах дрібної української шляхти, що в своїм житю могла розвивати ся свобідно, а знову для історії своїх околиць постачає нам документи часом з кількох віків за порядком[1082]. З усякою правдоподібністю ми можемо перенести такий процес в головних його прикметах в сферу староруського житя: він вповнї згожуєть ся як з анальоґіями архаїчних форм у иньших Словян, так і з фактами староруського житя.

Сільській ґрупі «родів» — дворищ досить близько відповідає громада Руської Правди-«вервь». Вона з одного боку на стільки не велика, що може ручити за своїх членів і відповідати за переступ, счинений на її території, з другого боку — се союз свобідний, її члени самі розпоряджають собою і укладають між собою свобідні умови. Так з руської Правди бачимо, що вервь платила за своїх членів «дикую виру», коли не хотіла видати убийника, або убийство було припадкове. Але платила тільки тодї, як сей убийник належав до такого союзу, — коли він «вложив ся в дикую виру», а як не вложив ся, то й сам відповідав за себе[1083].

Для зрозуміння внутрішнього житя такої громади за браком відомостей можуть послужити подробицї міського громадського житя в давнїй Руси: міське житє було тільки дальшим ступенем в розвою сільського. Виключивши пізнїйші елєменти княжої адміністрації й дружинного устрою, бачимо, що громадські справи порядкує в містї рада-віче старцїв (віче в Білгородї під 997 р., нарада київських старцїв під 983 р.). Сама назва останнїх показує, що се мусїли бути старшини родин-дворищ, переважно старші люде (у Болгар подекуди й досї так звуть ся визначнїйші господарі, яких 10–20, що держать управу села)[1084]. Таку-ж назву мав часто старшина громади: в західно-руських землях дуже довго (ще в XVI в.) стрічаємо «старцїв», рівнозначних з отаманами або війтами громад; тодї їх вже іменувала власть, давнїйше вони бували виборними або дїдичними. Як я вже сказав, старшинство в громадї могло в більшій або меньшій мірі привязуватись до певного роду; при тім могли бути ріжні варіанти: в західнїй Сербії нпр. в одних громадах старшину села вибирають, в иньших вибору не буває, а старшиною буває домачин одної й тої самої, найбільш поважаної задруги (кучі); коли ся задруга почне підупадати, а визначить ся натомість иньша, старшин (або князїв як їх звуть) беруть з сеї нової, і т. д.[1085].

Город і городські союзи

Територіальний принціп, що лежить в основі такої льокальної сїльської орґанїзації, становить підставу в дальшім процесї суспільної будови. Вихідною точкою такої ширшої суспільної орґанїзації стає город[1086].

Город, як показує саме слово, се огорожене, безпечне місце. Територія нашого народа, особливо більш засижена — північна її половина, вкрита численними останками сих городів — «городищами» (сей термін приходить вже на перших сторонах Повісти: «городіще КиевЂць»[1087]. Такі городища рахують ся у нас сотками: нпр. в теперішнїй Київській губ. їх рахують звиш чотирох соток (435), на Волини до півчетвертаста (348), на Поділю понад півтретяста, в Чернигівщинї коло півтораста, і т. д., і з них значна частина сягає передісторичних або раннїх історичних часів. Не дурно Скандинави звали Словянщину краєм городів, Gardariki. Пробовано теперішнї городища розклясіфіковати хронольоґічно. Дїйсно можна з них виріжнити пізнїйші, правильно-четверогранні городища, збудовані відповідно вимогам артилерійської стрільби і поза тим, полишаючи на боцї загадкові досї «розкопані могили» або «городища-майдани»[1088], лишають ся ще два типи: городища округлі, положені часто на рівнинї й окружені невисоким валом, а часом і ровом, — і городища на високих, крутих шпилях, на рогах між ріками та яругами, від приступнїйшого боку загорожені системою концентричних валів. Ся остання форма уважаєть ся типовою для князївсько-дружинних часів, перша — для давнїйших. Ся клясіфікація має за собою стільки, що дїйсно остання форма стоїть безперечно вище з погляду інжінєрської штуки[1089], а між городищами округлими стрічають ся такі, що мають слїди ще камяної культури; але на підставі сього уважати всї округлі городища давнїйшими було-б передчасно. Окрім валів город боронили часто деревляними укріпленнями в видї стїн[1090]. Коли властивий городчи замок не міг містити всїх осадників, то «передгородьє» обводили деревляними палїсадами-частоколом (так званий «острогъ»). Камяних укріплень в давнїй Руси майже не було, навіть камяні брами і вежі згадують ся тільки пізнїйше і зрідка, як щось незвичайне.