Розділ «VIII. Від Олега до Святослава»

Потім до оповідання про похід на Хозарів прилучено похід на Волгу: «Святослав надибав Вятичів, і спитав їх:,Кому даєте дань', вони сказали:,Козарам по шелягу від рала даємо' (тут пропала відповідь Святослава, в стилю Олегових наказів Радимичам та Сїверянам: не давайте Хозарамъ, но мнЂ давайте), і побідив Вятичів Святослав і наложив на них дань».

Почнемо від сеї звістки. Вище я сказав, що Вятичі правдоподібно вже з кінцем IX в. стояли в сфері полїтичного впливу Київа, але при тім зіставались далї в близшій залежности від Хозарів[1269]. В Повісти Святослав не вибераєть ся спеціальним походом на Вятичів, «вятицьке питаннє» виникає у нього під час походу на Оку і Волгу; підбивши Хозарів — зверхників, Святослав приводить і Вятичів до тїснїйшої залежности від Київа. Се все зовсїм можливе; походи Святослава на середню Волгу натурально потягнули за собою тїснїйше прилученнє до держави тамошнїх земель, не тільки самих Вятичів: зміцненнє руської зверхности в фінських землях Оки й середньої Волги, де зявляєть ся кілька княжих волостей за Володимира, мусимо положити теж на часи Святослава, як результат сих його походів. Але чи обмежали ся сим ті походи на Волгу?

Звістки сучасного арабського ґеоґрафа (писав в 970-х рр.) ібн-Хаукаля доповняють нашу лїтопись. З них довідуємо ся, що Русь знищила тодї Болгар і спустошила Буртаси — часто згадуваний в звістках про арабську торговлю край на середнїй Волзї (Мордва як думають). «Тепер не зістало ся й слїду анї від Булгара, анї від Буртаса, анї від Хозара», каже Хаукаль, «бо Русь знищила всїх їх, забрала від їх всї ті краї й загорнула собі; а ті, що спасли ся з їх рук, розтїкли ся по близьких місцях, бажаючи зістати ся поблизу своїх країв та сподїваючи ся прийти до згоди з Русию та піддати ся їй»[1270]. Сей удар для Болгара одначе не був таким фатальним, як представляв ібн-Хаукаль: волзька Болгарія скоро знову приходить до сили: вже Володимир знову ходив на її походом, а Болгар, як богате торговельне місто істнував до XV в., передавши потім своє значіннє сусїдній Казани.

Далеко тяжшим, майже смертельним ударом був натомість похід Святослава для Хозарської держави, що слабла й хилила ся до упадку вже протягом двох столїть. Лїтопись каже, що Святослав взяв Білу Вежу — Саркел[1271], важну кріпость на шиї між Волгою й Доном, що тодї ще, видно, була в руках Хозарів, хоч залюднювала її також і словянська людність. Хаукаль оповідає, що Русь пограбувала тодї Ітиль і Семендер, богате хозарське місто на берегу Каспійського моря. Разом з тим цїла Хозарська держава від краю до краю була зовсїм спустошена. Люде з Ітиля розбігли ся по каспійському побережу. Чи була ся руїна така безповоротна, можна сумнївати ся; маємо згадку (в науковій лїтературі, правда, досї помітувану) про війну з Хозарами Володимира. Але в кождім разї істнованню колись сильної Хозарської держави задано удар фатальним, і потім протягом XI в. вона стратила всяке значіннє. Автор Повісти, пригадуючи, як Хозари колись брали дань з Полян і мали напророкувати собі, що Поляне їх переможуть, додає, що се й збуло ся тепер: «володЂють бо Козары русьтии князи и до днешняго дня»[1272]. Останки Хозарів на нижнїй Волзї, під іменем Саксинів, не грали вже нїякої важнїйшої ролї. Якусь значнїйшу кольонїю Хозарів лїтопись згадує в XI в. також у Тмуторокани[1273].

В звязку з сим погромом Хозарської держави стояла війна Святослава з кавказькими народами — Ясами (себто Осетинами, останками Алянів) й Касогами (Черкесами — по осетинськи Черкеси і тепер звуть ся Кäсäг). Дуже правдоподібно, що тут іде мова про Касогів нижньої Кубани, а про яські оселї здогадують ся, що вони в степах тодї далеко висувались на північ, аж у Подонє[1274]. Таким способом ся війна стояла-б в тїснім звязку з хозарською війною на Подоню і з інтересами Тмутороканської волости; пїзнїше таку боротьбу з кавказькими сусїдами вів далї тмутороканський князь Мстислав.

По хронольоґії лїтописи сї походи відбувають ся в 964-6 р. Зовсїм правдоподібно, що війна на таким великім просторі і такі сильні побіди не були осягнені одним походом, а забрали кілька років. Тільки хронольґія лїтописи тут спізнюєть ся, як і в иньших фактах. Хаукаль каже, що спустошеннє Булгара, Буртаса і Хазара стало ся 358 р. геджри, себ то 968-9 р., перед походом Руси на Візантию. Тут очевидно мова про перший похід Святослава на Болгарію, що став ся 968 р., як я рахую, — бо в перерві між болгарськими походами Святослав певно не пустив ся-б у далекий похід на схід. Уважаючи знов, що Хаукаль, пишучи кілька років пізнїйше, не міг зробити дуже значної помилки, найбільш правдоподібним буде положити сї війни десь в р. 965–7, а може займали вони і початок 968 р.[1275].

Що до мотивів сих походів, то на оден показує сама лїтопись — зміцненнє Руської держави на сходї, скріпленнє залежности від Київа земель на Оці і Волзї й Азовськім побережу. Далї можна вказати на другий мотив: Хозари стояли на перешкодї походам на каспійське побереже; в 913 р. Хозари і «Буртаси» знищили руський похід, і в 944 р., як ми бачили, Русь ходила вже не Волгою, а суходолом, обминаючи Хозарів по їх підступі. Знищеннє Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, як би не влїзла нагло болгарська справа в пляни Сьвятослава, ми слїдом почули-б про руський похід на полудневе каспійське побереже.

Але головним і безпосереднїм мотивом зіставалась мабуть все таки богата здобич в торговельних містах болгарських, буртаських, хозарських.

Розумієть ся, зруйнованнє сих міст, як і походи на каспійське побереже, своїми дальшими наслїдками були дуже шкідні для руської торговлї. Вони не зістали ся без впливу на упадок торговлї Руси зі Сходом, що дає себе знати з кінцем Х і в XI в. (між иньшим — і на монетних скарбах), хоч тут вплинули й иньші причини — упадок торговлі в закаспійськїм Ховаресмі, непорядки в калїфаті, рух турецьких орд на захід, в чорноморські степи.

З огляду на сей турецький похід особливо шкідним був упадок Хозарії, що становила протягом кількох віків забороло Европи против турецьких орд; зносячи се забороло, Русь робила собі дуже злу прислугу. Що правда, се забороло останнїми часами само стало дуже слабе й мало що значило; воно не задержало Печенїгів і ледви чи довго могло-б задержати дальші орди — Торків і Половцїв. Торки слїдом присувають ся до українських земель (бачимо їх в походї Володимира на Болгарів).

Супроти сього турецкого руху в чорноморські степи зовсїм малозначні були успіхи Руси в азовських і кавказьких краях, бо сї руські волости з часом все більше ставали островами, відрізаними від решти Руської держави турецьким потоком, а сей ширшав і зміцняв ся рік за роком, забераючи все більші території у осїлої словянської людности та придавлюючи головні артерії руської торговлї з полуднем і сходом. З оповїдання Константина Порфирородного бачимо, яка тяжка стала торговельна комунїкацїя під печенїзькою грозою вже в 1-ій пол. Х в.: нижнїм Днїпром і чорноморським берегом приходилося йти не инакше, як під воєнною охороною, «оборонною рукою». Очевидно, те саме було і з східнїми дорогами.

На сю сторону чи київські князї чи лїтопись, чи обоє разом, вдаєть ся за мало уважали. Лїтопись оповідає, що під час походу Святослава в Болгарію Печенїги ледво не взяли Київа і обложили його «в силЂ тяжцЂ» (великим військом), так що в містї «изнемогаху людье гладомъ и водою», а війську з Заднїпрянщини хоч і удало ся пройти в місто, але Печенїги тримали Київ і далї в тїсній бльокадї (й не бЂяше лзЂ коня напоити: на Лыбеди ПеченЂга), так що прийшло ся викликати Святослава з Болгарії. І що-ж? По словам Лїтописи Святослав обмежив ся тільки тим, що «събра воя и прогна ПеченЂги в поле» — себто в чорноморські степи, від київських границь.

Се характеристично; очевидно, в XI в. нїчого не памятали про якусь енерґічну боротьбу з Печенїгами Святослава або Ігоря (про боротьбу котрого згадано тільки ляконічною і не дуже певною звісткою під 920 р.)[1276]. Се може до певної міри свідчити, що дїйсно київські князї не вели в сїм напрямі енерґічної боротьби, хоч певно мали часті конфлїкти з Печенїгами, призабуті народом. Київське правительство може й справдї держало ся більш пасивно супроти печенїзького потопу (хоч не так пасивно як виходило-б з мовчання Лїтописи), а енерґічнїйше заходилось до боротьби з ним тільки тоді, як Печенїги почали дошкулювати київським околицям (за Володимира). До пояснення такої пасивности київських князїв можна вказати, по перше, на те, що від Печенїгів поки ще терпіли чорноморські племена, связані тільки слабшим полїтичним звязком з Русию й може не дуже охочі до київської зверхности (як судити по Уличах), — тому київські князї могли не дуже ними журити ся й пильнували тільки торговельних доріг. По друге, на сих торговельних дорогах торговля провадилась далї під військовою охроною, і сї обставини, що передавали монополь заграничної торговлї в руки князя й дружини та усували конкуренцію свійську чи заграничну, ще були й на руку князю й його дружинї, тож вони може й тому не дуже старались усунути сї обставини, хоч розумієть ся — така полїтика була-б дуже близькоока.

Досить того факту, що особливої енерґії в боротьбі з Печенїгами не помічаємо — скільки можемо судити по мовчанню лїтописи і взагалї по сучасним нашим джерелам, дуже бідним.

Я казав, що по тих грізних походах на середню й нижню Волгу ми могли-б зараз сподїватись походу на дальші каспійські побережа: щасливий похід 944 р. заохочував до сього, й ті Святославові походи до певної міри могли служити просто приготованнєм до такого походу. Але несподївана пропозиція з иньшої сторони відвернула увагу увагу Святослава від сходу на полудневий захід — на Болгарію. Справа була незвичайно привабна. Ґрандіозні перспективи відкрили ся перед Святославом. Болгарська кампанїя, хоч невдатна, варта уваги супроти тих великих змін в житю Руської держави, які могла б принести, як би пішла щасливо; Руська держава готова була загорнути під себе полудневе словянство й стати сильним соперником Візантиї[1277]

Інїціатива, болгарської кампанїї Святослава вийшла з Царгороду.

Візантия в першій половинї Х в. пережила тяжку й нещасливу боротьбу з молодою Болгарською державою. Болгарський цар Симоон (893 † 927) не жартом був забирав ся до підбитя цїлого Балканського півострова, що пересяк словянською кольонїзацією і мав приготований ґрунт для рішучої переваги словянства над елєнїзмом. Як ми знаємо, Візантия в сїй боротьбі звертала ся й по руську поміч (згадка коло 920 р., а потім звістка Повісти при мітичнім походї 944 р., що Ігор наслав Печенїгів на Болгарію). Але енерґічної участи в нїй Русь, правдоподібно, не брала: нема на се вказівок. Вкінцї ґрандіозного свого пляну Симеон перевести не подужав, чи не відваживсь, але Візантия мусїла уложити з його наступником Петром дуже не гонорову для себе угоду (927 р.): мало того що вона признала за ним цїсарський титул, а болгарській церкві — патріархат і повну незалежність мало й того що за Петра видано візантийську царівну (річи страшні для візантийських понять!), — але візантийський імператор обовязав ся платити Болгарам річну данину, і за Візантиєю лишили ся, крім околиць Царгорода, тільки узькі побережа Еґейського й Іонийського моря моря та Пельопонес — решта зістала ся Болгарії.

Ті соромні відносини Візантиї до Болгарії задумав зірвати войовничий імператор Никифор Фока (963 † 969), користаючи з нездарности Симеонового наступника на болгарськім престолї — Петра, та з ослаблення Болгарії, що подїлила ся на два царства-східнє (Петрове) й західнє (Шішманове). Никифор вирік ся на далї платити дань Болгарії, покликуючи ся на те, що Болгари не охороняють Візантию від нападів Угрів, як була умова, й позабирав сусїднї болгарські замки. Але маючи на голові тяжку війну на східнїх границях держави — в Сирії, Никифор не хотїв сам запускатись у війну з Болгарією, а постановив ужити для сього Руси. Попереднї проби ужити її для боротьби з Болгарією дорогою союзів не дали особливих результатів; недавнї переговори з Ольгою (судячи по тих натяках, які маємо) не привели теж нї до чого конкретного. Тож Никифор взяв ся до иньших способів. Він вибрав для сїєї справи якогось Калокіра, «чоловіка сміливого і хитрого», до того обізнаного з руськими справами, бо він був сином херсонського протевона, і поручив йому завезти богаті дарунки Святославу (по словам Льва Диякона — півтори тисячі фунтів золота, 108 тис. червоних), та звабити перспективою завойовання Болгарії для себе. Не знати, чи теж з поручення імператора-ж, щоб увійти в довірє Святослава, чи на власну руку, Калокір повів перед Святославом річ так, що се мала бути спілка: Калокір буде добувати собі імператорську корону, а Святослав при тім, помагаючи йому, здобуде Болгарію. Пізнїйше Калокір, як кажуть, дїйсно зрадив Никифора і думав за корону, обіцяючи Святославу Болгарію й великі суми за поміч[1278]; але се не виключає можливости, що з початку сам Никифор поручив йому удавати претендента, аби певнїйше звабити Святослава[1279]. Калокір, вперед обдарований титулом патриція за сю місію, прибув до Святослава, доручив йому богаті дарунки й розвинув перед молодим князем свої привабні перспективи[1280]. «Палкий і сміливий, відважний та дїяльний» Святослав, як його характеризує Лев, не потрібував, аби його довго намовляли. При нездарности болгарського царя, при помочи з сторони Візантиї не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цїлу подунайську торговлю, присунути ся до самої Візантиї, а в дальшій перспективі — чому не відновити пляни Симеона: взяти в свої руки цїлий Балканський півостров і саму світову столицю — «Царгород». Але й без тих далеких плянів сама по собі Болгарія була дуже привабною здобичею: «нелюбо ми єсть в КиєвЂ, жити», каже в лїтописи Святослав, коли його намовляють лишити ся в Київі для оборони землї: «хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моей, яко ту вся благая сходятся: отъ ГрЂкъ паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии, и исъ Чеховъ и изъ Угоръ серебро и комони (конї), изъ Руси же скора й воскъ и медъ и челядь»[1281]. Се торговельне значіннє Болгарії, розумієть ся, було Святославови вперед відоме і він вмів добре його оцїнити з погляду традиційної торговельної полїтики своєї династії.

По словам Льва, Святослав не гаючи ся зібрав велике військо — 60 тис. мужа, не рахуючи обозу, і рушив в Болгарію разом з Калокіром, з котрим дуже заприятелював. Дїйсно, приготовання мусїли бути короткі, бо ще десь 967-8 р., судячи з звістки Хаукаля, Святослав воював на Волзї, а вже в тім же 968 р. бачимо його в Болгарії. Звістки про сю першу війну дуже бідні. Лев і лїтопись згідно кажуть, що Болгари пробували боронитись, але не могли устояти ся; по Льву, їх сили були значно слабші (він рахує їх на 30 тис.), і вони програли битву на Дунаю, під Доростолом (тепер Силїстрія). Петра се так вразило, що він захорував і небавом вмер. Святослав опанував частину Болгарії[1282]. Лїтопись каже, що він взяв 80 міст по Дунаю й осїв ся в Переяславцї[1283], себто малій Преславі, на південь від Дунаю[1284]. Ся цифра завойованних Святославом міст виглядає підозріло[1285], але дуже правдоподібно, що він опанував зразу край між Дунаєм і Чорним морем.

Одначе слїдом Святослава відкликали на Русь вісти про Печенїгів — що вони тримають в бльокадї Київ. Київське боярство при тім мало докоряти Святославу, що він шукає нових здобутків, а трохи не занапастив Руси: «ты, княже, чюжей земли ищешь і блюдешь, а своєя ся лишивъ: мало бо насъ не взяша. ПеченЂзи, и матерь твою, и дЂтей твоихъ». Його умовляли лишити ся в Київі, та Святослава занадто заінтересовали нові полїтичні перспективи, й він рішучо не згодив ся кинути свої болгарські пляни. Стара Ольга, що правила, очевидно, і далї в Київі в неприсутности сина, вже збирала ся на той світ; вона задержала, сина при собі і вмерла на його руках. Таке оповідає лїтопись, спиняючи ся довше на обставинах смерти Ольги — що вона заповіла поховати її не поганським, а християнським обрядом, та присьвячуючи їй похвалу, зачерпнену з якогось книжного жития, що величало її яко предтечу християнства на Руси і відкривало дорогу її пізнїйшій канонїзації[1286].