TextBook Батальйон від самого початку набув слави елітного з’єднання, де зібралися обрані сміливці. Але поміж тих, хто чекали на пероні, були й такі, хто фактично дезертирував з інших військових частин, щоб потрапити в цей батальйон. Він був єдиним з’єднанням у всьому Британському експедиційному корпусі, що не пройшло хоч якогось військового навчання. Уважалося, що ці люди великодосвідчені та всіляке навчання зайве, навіть образливе для таких gentlemen adventurers. Нічого дивного в тому, що цього вечора в повітрі линув «а spirit of romance»[85].
Більшість з них не знали одне одного. Для цих закоренілих індивідуалістів було незвичним раптово побачити себе у військовій формі — адже вона приховувала їхню неповторну своєрідність! Потрібно було ще познайомитися. 28-річний Ангус Б’юкенен — натураліст, ботанік і зоолог. Особливо його цікавлять птахи. Якщо має вільний час, намірений зібрати екземпляри східноафриканської флори і фауни.
Час спливає. Гамір голосів наростає, в гуртках присутніх лунає сміх. До одинадцятої вечора друзі та родичі починають відчувати втому від довгого очікування і поступово залишають перон, по двоє-троє осіб. До першої години ночі тут залишаються лише люди в формі. Наближається потяг, вони сідають у нього. Перед самим відправленням з'являються поліцейські. Вони перевіряють вагони в пошуках дезертирів. Але ті вже попереджені й швидко ховаються, перечікуючи, поки не піде поліція.
О другій годині ночі потяг відходить від вокзалу Ватерлоо. Він прямує до Плімута. Там на них чекає пароплав HMTS «Нойралія». На ньому вони і попливуть до Східної Африки.
45
Середина квітня 1915 року Лаура де Турчинович бачить, як солдат їсть апельсин в Сувалках
Епізод з апельсином вразив її. Можливо, її реакція викликає подив, адже Лаура встигла побачити так багато страшного. Але швидше за все справа саме в тому, що за останні місяці вона пережила забагато: кожна людина має свій ліміт сил. Вона невтомно працювала то над одним, то над іншим — не лише зі щирого бажання допомогти. Ні, вона усвідомлено так спиняла демонів у власній душі: «Я була зайнята щохвилини, інакше я збожеволіла б!»
Минуло майже два місяці відтоді, як німці вдруге вступили в Сувалки. Лаура де Турчинович та її діти опинилися не по той бік фронту без можливості виїхати.
Найжахливішим був, звісно, тиф. Через хворобу одного з п'ятирічних близнюків вони змушені були залишитися на місці, замість того щоб утікати від ворога, який наступав. А потім і другий хлопчик захворів на тиф. Вона мало не втратила їх.
Я перетворилася на машину: всі ночі безперервно чергувала біля ліжка хворих: як шкода було на них дивитися! Крихітні сірі тіні моїх дорогих хлопчиків! Вони безупинно марили, тільки голоси їх лунали дедалі слабше. Кожна ніч означала битву зі смертю.
В один з таких довгих днів неспання і тривоги Лаура помітила «дикувату, бліду, дивну жінку» і лише згодом зрозуміла, що бачить власне відображення в дзеркалі. А коли хлопчики нарешті, усупереч всім очікуванням, почали одужувати, після тритижневої боротьби за життя, захворіла шестирічна донька. І тривога, виснажливий біль — усе почалося знову. Тим часом зійшов сніг. Настала весна.
Нестача їжі стала вічним прокляттям. Запаси, зроблені на початку війни, були з'їдені. Багато чого було вкрадено німецькими солдатами чи конфісковано їх керівництвом. Залишалися ще борошно, варення, макарони, великі й жорсткі, і чай, а також прихована картопля, якої було небагато. (Німцям не вдалося знайти одну з її схованок: усередині дивана). На щастя, у неї ще були гроші, але і вона, і її слуги не завжди могли щось на них придбати. Іноді їй удавалося прикупити чорного хліба, іноді — ні. (Іноді купували дрова: адже будинок стояв увесь вимерзлий). Картоплю та яйця продавали за нечуваними цінами.
Як радісно було, коли вона купила п'ять живих курей! їх замкнули в колишній бібліотеці, і вони сиділи на засмічених книжкових полицях, рилися на підлозі в пошуках їжі, гидили на книги, але все це її не турбувало: книжкові томи втратили для неї будь-яке значення. Вони немов належали іншому світу, що поринув у минуле в серпні минулого року.
Усі ці страждання були пов'язані для Лаури з двома іншими злощасними подіями: війною в цілому й окупацією зокрема. Вони жили в умовах постійного надзвичайного стану, коли була обмежена не тільки їх свобода пересування, але й приватне життя взагалі. Будь-якої миті до них могли ввірватися німецькі солдати, вимагаючи чогось, поводячись загрозливо, або владно, або і те, й інше водночас. Будинок у них великий, імпозантний. Він мов магніт притягував німецьких офіцерів, які охоче спинялися тут або ж влаштовували тут свої гулянки. В одному з флігелів розташувалася імпровізована лікарня для тифозних, але іншу частину будівлі використовували насамперед вищими чинами німецької армії[86]. Лаура з дітьми і прислуга тулилися в кількох кімнатках. Їм суворо забороняли заходити в ті частини будинку, де німці організували телефонний зв'язок і телеграф: з будівлі тяглися сплутані телефонні дроти, а з даху звисала висока антена.
Усе місто змінилося. Воно втратило свій чистий, охайний вигляд. Усюди валялися купи сміття і бруд. На вулицях стояли залишені господарями меблі та інші речі. Фронт був так близько, що до них долинав гуркіт канонади. Містом безупинно снували німецькі вагони з припасами, автомобілі, іноді крокувала німецька піхота. Солдати майже завжди співали. Вона просто ненавиділа ці звуки.
Лаура не могла не ненавидіти німців. Вони були її ворогами. Вони окупували її рідне місто, перетворили її життя на суцільну муку. Але не всі німці однакові. Деякі з них ставилися з розумінням і співчуттям, але багато інших трималися гордовито, зверхньо, іноді грубо. Вона часто бачила, як вони б'ють російських військовополонених. Німецька пропаганда, що волала про позбавлення від російського ярма, не мала великого успіху: її слухали, можливо, місцеві євреї, які вбачали в окупації можливість звільнитися від свавілля колишньої влади і від застарілого антисемітизму[87]. Дика суміш послужливості та брутальності з боку німецьких окупантів була своєрідним віддзеркаленням офіційної політики. У тому хаосі, що породила війна і який більшість німців уважали вродженою рисою Східної Європи, з її пістрявою сумішшю народів і мов, німецьке командування на Східному фронті почало здійснювати амбітну й широку програму, маючи намір повністю контролювати захоплені території та їхні ресурси, а також урятувати окуповане населення від нього самого, насадивши тут німецьку дисципліну, німецький порядок, німецьку культуру.
Удалині гуркочуть гармати, і Лаура разом з усіма як і раніше сподівається на те, що російська армія зробить прорив і звільнить їх. (Для них стало звичним прислухатися, чи не російська артилерія там стріляє — російські батареї давали залпи в особливому ритмі: раз — два — три — чотири, пауза, раз — два — три — чотири, пауза.) Вона часто мріяла про те, що її чоловік Станіслав знаходиться десь у росіян, зовсім поруч, можливо, в десятьох кілометрах звідси, і щойно німецьку лінію фронту буде прорвано, вони побачаться. Але найчастіше її охоплювало почуття повної ізольованості, ув'язнення разом зі своїми дітьми в абсурдному і безнадійному існуванні. Нью-Йорк був дуже далеко. І діти гралися лише з білою собачкою Дашем.
Мабуть, абсурдність самої обстановки змусила її так зреагувати на апельсин. На вулиці вона побачила простого солдата, який тримав у руках апельсин: він підніс золотавий плід до рота і надкусив його. Вона з обуренням дивилася на нього. Вона віддала б усе на світі за один цей апельсин, за те, щоб принести його додому дітям. Але вона знала, що цього не буде. Її надзвичайно обурило те, як поводився цей солдат, як він недбало поїдав апельсин. Він відкушував від цього красивого, круглого, екзотичного, сяючого плода, «немов цими фруктами в Сувалках харчувалися щодня».
Коли із заходу дув вітер, Лаура відчувала нудотний запах. Це смерділи трупи загиблих узимку. Їх закопували абияк. Подейкували, що там їх лежать десятки тисяч[88].
46
П'ятниця, 16 квітня 1915 року Вільям Генрі Докінз пише листа матері в порту Лемноса
Нарешті в дорогу. І остаточно відомий пункт призначення — Дарданелли. Чутки про операцію поширювалися з лютого. Тоді вони дізналися, що кораблі союзників без особливого успіху атакували османські артилерійські батареї, які блокували протоку, і що атака повторилася минулого місяця, але була так само безуспішною[89]. Уже наприкінці березня більшість бригади Докінза вирушила через Середземне море до острова Лемнос, у північній частині Егейського моря. Сам же він залишався у великому таборі під Каїром. Тим часом він чудово розумів, що починається щось серйозне. У минулому листі додому він писав: «Кажуть, ми станемо частиною гігантської армії — французької, російської, балканської (!) і британської — і спершу підкоримо Туреччину, а потім рушимо до Австрії»[90].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах» автора Петер Енґлунд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1915“ на сторінці 10. Приємного читання.