Розділ «Частина перша»

— Всі принципи хороші, якщо вони нам на користь, — обізвався Сміт. — Так-так, сер! — вигукнув він. — І кращого ви не придумаєте. Зять водночас головного вождя і головного жерця — це ж чудово! Ви самі тікаєте від того щастя! Не сьогодні-завтра жрець помре, і ви заступите його місце… Чудово! Яка перспектива! Що ж тут гадати? Тоді й ми з капітаном полегшено зітхнемо, перестанемо тремтіти за свою шкуру, паче злочинці, яких кожну мить можуть витягти з нори й перетопити, мов сліпих цуценят.

— Ні, — заявив я, — головним жерцем я ніколи не буду.

— Ну, коли не хочете самі, то не чіпайте й старика. Перестаньте з ним гризтися, бо нашкодите не тільки собі, а й нам. Не забувайте, що ви на острові не самі, що несете відповідальність і за наше життя. Правильно я говорю, Стерн?

Але капітан несподівано схопився з крісла й стрімголов помчав на кухню. Звідти потягло солодкуватим смородом горілого м'яса. За розмовами він забув, що на плиті вариться страва. А Сміт вів далі:

— Ви неспокійна людина, сер. Вас завжди обурює якась уявлювана несправедливість, до якої вам аніякого діла немає. Хіба ви винні в тому, що плем'я вірить у дерев'яних ідолів? Звичайно, ні. До того ж воно має потребу в цьому. Адже їхня віра не з неба скотилась, як ви гадаєте? Її створили самі дикуни, бо вона їм необхідна. Ця віра надає їм сили і робить схожими на людей. — Він затягся сигарою, яку тримав у руці. — Так-так, сер. Віра навіть у дерев'яні ідоли — велика сила, і ніхто не може її зруйнувати. Та й кому це потрібно? Без віри дикуни були б подібні до хижих тварин і стали б ще небезпечнішими. Зараз вони знають, що Дао карає поганих людей, і це стримує їхні дикі інстинкти… Ех, коли б я знав їхню мову! — зітхнув Сміт.

— Що б ви зробили?

— Що? Та я б із своїми дзеркальцями, намистом та браслетами багато б дечого зробив! Насамперед, втерся б у довір'я до головного жерця і загрібав би жар його руками. Якщо намисто, браслети та дзеркальця не допомогли б, у мене є ще коньяк, джин, вино… Інколи алкоголь виявляється сильнішим за саму віру, сер. А якщо б і алкоголь не допоміг, у мене є рушниці. Безперечний факт, що всі народи і племена земної кулі розуміють мову зброї.

— Так чому ж ви зволікаєте? — запитав я. — Чому не заговорите з ними цією мовою?

— Тому що я сам. А одна людина навіть з десятьма рушницями нічого не зробить. Мені необхідна підтримка хоча б цього вашого жерця. Знову ж таки не знаю їхньої проклятої мови…

Сміт з сигарою в руці напівлежав на кушетці, опершись на м'яку спинку. На маленькому столику перед ним стояла пляшка коньяку. Сухе обличчя і довгу шию плантатора заливало потом, і він раз у раз витирався шовковою хусточкою. Я сидів і мовчки слухав його теревені. А що йому скажеш? Заперечувати — зайва річ. Але моя байдужість, видно, ображала плантатора, бо він підвищив тон.

— Раніше я був про вас кращої думки, — докорив він мені. — Сподівався, що ви, зрештою, зрозумієте моє становище. Я в цій яхті скоро збожеволію, сер! Тут удень, мов у печі, зовсім нічим дихати. Вам добре: виїжджаєте щоранку до своєї хатини, вилежуєтесь у холодку, зустрічаєтеся з різними людьми, ходите на полювання, ловите рибу, черепах, а тепер ось надумалися йти по селищах…

– І обов'язково піду, — обізвався я.

— Ви підете, — зітхнув Сміт, струшуючи попіл з сигари, — а ми будемо смажитися тут, мов карасі на сковороді. Я не хочу вас ображати, але з вашого боку це егоїзм, сер! Найнещаснішому в'язню живеться не так гірко, як нам отут. Згадайте ж нарешті й про нас! Стерн ще коли-не-коли сходить на берег, а я? Чи є у вас серце?! Я в цій тюрмі довго не витримаю, сер! У мене підірване здоров'я, слабе серце та і з печінкою не все гаразд… Чому ви не поговорите з головним жерцем та з вождем, щоб дозволили й мені сходити на берег? Слізно благаю нас! Я ж вам даю ліки, дзеркальця й цигарки, за допомогою яких ви втираєтесь у довір'я племені? За все у спій час плачено гроші, а тепер я віддаю все дурно. Невже ж таки я не заслужив, щоб про мене подбали? Зробіть щось, я вас благаю… І чим раніше, тим краще, бо коли кінчаться всі ліки, намисто та інші брязкальця — а край приходить усьому, — тоді вже буде пізно. Докладіть зусиль, витягніть мене з цього пекла, сер… Слізно пас благаю…

Сміт мав рацію. Я надто захопився змаганням з Арикі, забувши про те, що я тут не сам, що треба думати не лише про себе. Про Стерна я не турбувався: він мав дозвіл жити на острові. Але у Сміта такого дозволу не було. Як тільки він зійде на берег, тубільці схоплять його і кинуть у море. Я мусив зробити все можливе, щоб «легалізувати» плантатора.

— Гаразд, поговорю з вождем, — пообіцяв я. — А буде необхідно — і до жерця піду.

— Дякую вам, — сказав Сміт, трохи заспокоївшись. — Не зайве було б занести їм по пляшці коньяку. Що ви скажете на це?

— Перший підкуп? — посміхнувся я.

Стерн покликав до їдальні. На столі стояла гаряча страва, яку капітан щойно приготував з консервованої свинини і ямсу. Посередині лежала нарізана чимала диня. Почувши, що Сміт збирається жити на острові, капітан саркастично засміявся:

— Чи не надто сміливо, сер? Щодо мене, то я краще спатиму тут, ніж на твердих нарах у курені.

— Коли б і я щодня сходив на берег, то сказав би те саме, що й ви, — сумно відповів Сміт.