Розділ «Частина перша»

Буйно палахкотіло вогнище, відбиваючись на блискучій чорній шкірі тубільців. Усі захоплено танцювали. Один чоловік щосили гатив двома бамбуковими кийками по великих «ночвах», душ п'ять чи шість грали на кокосових сопілках. Кілька чоловік грали на довжелезних, метрів по два, бамбукових трубах. Вірніше, вони просто кричали в порожні стебла, але їхні голоси лунали, мов справжні ієрихонські труби. Ця какофонія не підлягала ніяким музикальним канонам, кожен дув у свій інструмент, як йому заманеться, намагаючись перекричати інших. І лише барабан відмірював такт, під який тубільці танцювали.

А танцювали всі: жінки й чоловіки вишикувались по двоє в коло. Люди рухались під звуки бубна, ледь згинаючи в колінах ноги, інколи нахилялись трохи вперед, похитуючи в такт головами, й протяжно вигукували:

— Хе-хо! Хе-хо! Бозам-бо! Бозам-бо!

У декого з чоловіків на шиї висіли невеличкі шкіряні барабанчики, в які вони били долонями. Але удари цих барабанчиків перекривались громом великого дерев'яного бубна-ночов. Раз у раз танцюристи зупинялись, тупцювали на місці й співали. Тоді «музика» й бубон на мить замовкали.

Обличчя чоловіків були намазані чорною та білою фарбами. А на шиї у всіх висіло намисто з черепашок та зубів різних тварин. З-під браслетів стирчали зелені гілочки.

Весь час підходили нові й нові люди, — певно, з інших селищ. Я поквапливо зліз на землю й подався до свого куреня. Тут мене могли помітити.

Наступного дня до-джерела ніхто не приходив. Довелось лягати не вечерявши. Аж на третій день вранці прийшов Лахо з якимось тубільцем. Це був невисокий, але кремезний чоловік. Вони принесли смаженої риби та перепічок з плодів хлібного дерева. Обличчя в обох були намазані білою й чорною фарбами. Лахо, певно, начепив на себе всі свої прикраси: браслети на руках і на ногах з зеленими гілочками та квітами, намисто з собачих та свинячих зубів, великі серги з черепашок, а ніс проткнув невеличкою, з олівець завбільшки, мережаною кісточкою. В уявленні тубільців, це був найкрасивіший «костюм». У ньому Лахо мав дуже імпозантний, навіть страшний вигляд. Показавши рукою в бік селища, він схвильовано щось розповідав, а згодом почав співати й танцювати. Мелодія була одноманітна, лише з кількох тонів, а голосні в кінці слів Лахо вимовляв протяжно, і виходило приблизно так:

Арамаха-а-а, орінхо-о-о,

Уда-а-а-а, гом Андо-о-о…

Я не знав, що означають перші два слова: «арамаха» і «орінхо», але слова «уда» і «гом» мені були вже відомі, і я дивувався, чому разом з словами «стріла» і «спис» Лахо вплітає в пісню й моє ім'я.

Спливали дні, одноманітні й задушливі. На гладенькій корі дерева я відмічав капітановим ножиком кожен день коротенькою рискою, тиждень — довшою, а місяць — хрестиком. Ці рисочки й хрестики свідчили, що відтоді, як я потрапив на острів, минуло рівно чотири місяці й дванадцять днів. З них майже чотири місяці я провів у горах. Тепер я вже знав чимало слів з мови тубільців, але зв'язаної розмови ще не міг вести. Я вже знав, що місяць вони називають «гена», сонце — «ябом», рибу — «мар»; знав, як звуться всі органи людського тіла, вода, ліс і багато інших предметів; але спробуй-но дізнатись, як буде по-їхньому вечір, ранок, обід, сьогодні, вчора, завтра, біль, радість, сум! Важка проблема. Мені здавалося, що я й за десять років не вивчу мову тубільців настільки, щоб вільно розмовляти з ними. Бувало, махнувши Лахо рукою, я говорив: «Іди сюди!»

Він підходив, повторюючи за мною «іди сюди». Я запитував: «Як сказати «іди сюди»? Він відповідав: «Іди сюди». Просто повторював те, що чув. Якось і він мене гукнув, сказавши: «Каа ну!» Я повторив ці слова, і він підійшов до мене. Тоді я зрозумів, що «каа ну» це й є «іди сюди».

Та як не важко було вивчати мову без перекладача, я не здавався, і з кожним днем все легше й легше знаходив потрібні слова, щоб поговорити з Лахо.

Одного разу, набалакавшись досхочу, вождь підвівся й почав збиратися додому. Посміхнувшись привітною відкритою посмішкою, потис лівою рукою мою праву руку трохи вище ліктя й сказав:

— Тауо ала!

— Тауо ала! повторив я.

Перестрибнувши через струмок, Лахо ще раз повернувся:

— Тауо ала! — і попростував стежкою до села.

Я вирішив скористатись його хорошим настроєм і пішов за ним. Це дуже здивувало Лахо, але він нічого не сказав і не зупинив мене.

Так ми дійшли до самої верховини, де були їхні сади й городи. Зупинились аж біля хвірточки з бамбукового пруття. Лахо відчинив її, зайшов сам і покликав мене: