Розділ «ГОЛОДОМОР»

— Домко! — оглядається на город і на садок. — Домко…

Чи спить, чи нема?

Загрібаючи кривими ногами землю, дід Гнилоквас іде в хату, бо діло своє знає.

— Домко! — вже в хаті.

Нікого. Морщачись від нудотного запаху, Гнилоквас ступає до квітчастої завіси, що відгороджує куток, і смикає завісу вбік.

— О господи… Христина…

В кутку на вузькому дерев'яному тапчані, вкрита ряденцем, лежить жінка, стуливши руки поверх того ряденця. Пальці такі сухі й жовті, що застроми поміж них свічку й засвіти, — покійниця покійницею лежить. Підборіддя загострилося, ніс загострився, лоб скидається на дощечку, і все це обтягнуто жовтою шкірою, такою тоненькою, що торкнися пальцем — і проткнеш. Майже прозорі повіки затуляють очі. Мрець мерцем. Хоч би губи ворухнулися, хоч би сіпнулася брова.

— Готова… Христе, чуєш? Признайся, ти готова?

Христина мовчить.

— Так готова, дідько б тебе забрав.

Туманіючи головою, Карпо Гнилоквас лапає долонею по кишені, шукаючи куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому досадливо крекче.

— Аж душа затерпла без тютюну… О, Домка!

Домка появляється в хаті несподівано, як божий дух.

Її наче вітром заносить — щупленьку та скручену, суху та легку, мовби то й не людина, а сама лише порожня шабатурка від людини.

— Я тебе кликав…

Домка не йде, а мовби в повітрі летить, бо її вгору підносить біла хмаринка, й та хмаринка — розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого на пучок бабиного літа, й під тим пучком бабиного літа її очі видаються схожими лише на пару від очей — на блакитну розкосичену пару.

— Чого прийшов? — питає Домка. — Тобі тут нема чим поживитися.

— Та я так заглянув… До тебе.

— Чого до мене?

— Може, чарку поставиш!