Розділ «ГОЛОДОМОР»

Та ніхто не виходить, ніхто не виносить.

Уже й дим над комином не в'ється.

Може, тепер?

Нема й нема. Діти починають розходитися, лише малий Юрко зостається. Бо він терплячий і хитрий. Бо він знає, чому головиха не вийшла з хати й не почастувала хлібом. Бо їх так багато зібралося на шляху, ціла ватага, хіба на всіх настарчиш? А тепер усі порозходилися, зостався лише він один, а хіба йому одному багато треба? Йому лише кусничок, лише пучечку, лише дрібку, щоб покласти в рот, щоб відчути і запах, і смак хліба.

Нарешті відчиняються двері — й від несподіванки йому подих перехоплює, і він аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуляється.

Головиха!

Головиха у білому веселому платті (квіточки блакитні в зеленому листячку), світле волосся розкуйовдилося над розпашілим чолом, рум'янці палахкотять на щоках, а червоні губи так і сміються, показуючи іскристі зуби!.. Це вона йому відчинила двері, це вона йому усміхається! І Юрко йде назустріч, до воріт, і теж усміхається радісно.

Головиха стає на ґанку, з залізної балії, яку тримає в руках поперед себе, вихлюпує помиї під кущ бузку, аж мильна біла піна пухириться на гіллі, і, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зникає на ґанку.

Й двері зачиняються.

Оторопівши, малий Юрко понад силу ковтає давки клубок у сухому горлі та й, стискуючи кулачки й ледь не плачучи, йде геть, слідом за дитячою ватагою-табуном, що десь неподалік чується.

О, співає хтось, щебече дівочий голос:

Ой горе тій чайці,

чаєчці-небозі,

Що вивела малих діток

при битій дорозі…

Хто ж це співає зовсім близько, за вишнями в бічній вуличці? Бинди майнули голубі, червоні та зелені у волоссі, вишита блузка цвіте узорами. Та це ж Галя Музика.

— Ходи-но сюди, — манить пальцем.

— Чого? — супиться Юрко.

— Ти ж мій синок, де ти загубився… Дитино моя!

І Юрко — навтікача від цієї чи то блаженної, чи то божевільної, що ходить по селу та всіх лякає коли не піснями своїми, то балачками.