Розділ «ГОЛОДОМОР»

— Не ходіть, мамо!

— Як то не йти?

— Бо, може, він таки не втопився.

— То й скажу, що, може, не втопився в бразі, а живий. Хай мати знає, бо ж однаково побиватиметься.

Туманіючи, йде Марія шляхом, а дочка видивляється й видивляється на околицю, за високі тополі, на яких напнуто синє небо.

Дід Гнилоквас, може, й не старий дід, а виглядає на старого, замшілого діда.

А виглядає на діда, бо згорблений у три погибелі, бо клешнюваті руки волочаться при самій землі, а страпате волосся на голові — мов купа дірявого березневого снігу, присипаного рудим гноєм. З-під куштратих страпаків, що спадають на лоба, не видно очей, а тому здається, що Гнилоквас і не дивиться обіч, а все під ноги.

Щось шукає й шукає, шукає й шукає. Отак і ходить по селу, тримаючись за віжки, а поряд із ним тюпає мишастий коник, світячи випнутими ребрами, а за коником повискує немащеними колесами грабарка. Гнилоквас міг би їхати на грабарці, але не хоче тільки те й робити, що злазити й залазити, бо доводиться часто зупинятися.

Зупиняє грабарку перед чиїмось обійстям, ступає за ворота, стукає в шибку:

— Живі є?

Висунеться з хати баба:

— Уже по мою душу?

— Ще вспію по твою душу… Що тут на цьому кутку, хто помер?

— Чи я знаю? В хаті сиджу, ніхто не навідується до мене, — шамкає стара. — Тут і сама не знаєш: на цьому ще світі, чи вже на тому.

— На цьому…

— А чого ж на цьому світі так, як на тому?

— В сільради питай, а не в мене… То коли до тебе навідатися, бабо, в гості?

— Навідатися в гості? А чого в гості?

— Щоб на цвинтар завезти… Я по-доброму.

— Чи я знаю?