Розділ «ГОЛОДОМОР»

— Свиню? — не вірить Гаркуша. — Яку свиню?

— А ту, яку ти в нас не забрав!

Гаркуша морщить лоба, згадує:

— Свиню забрали.

Хазяйка злякано дивиться то на сусіда, то на чоловіка:

— Павле, Павле, хіба ми свиню їмо? Побійся господа таке говорити, бо ще повірить. Бо прийдуть віднімати свиню, а де вона в нас?

— Кажи, що свиню! — сердиться хазяїн.

— Таж не свиню, а їжака їмо з молодою кропивою! Галя зловила їжака в горішині, а я нарвала кропиви.

— Кажи, що свиню! Хай слухає — й мучиться.

— їжака, їжака…

Гаркуша плямкає пісними губами, наче заповзявся зжувати їх.

— Я чув, уночі жорна гуркотіли у вашій клуні.

— Коли це вночі? — блідне Марія.

— У вухах у тебе гуркотіло! — зводиться з-за столу Павло Музика. — Чого б це жорнам гуркотіти? Хіба не ти разом з Василем Гнойовим та з Миколою Хащуватим витрусив у нас весь хліб?

Тримаючись однією рукою за одвірок. Гаркуша поволі опускається на коліна, благальне складає долоні:

— Простіть мене!

— Нема тобі прощення.

— Простіть! — По глиняній долівці Гаркуша колінкує від порога на середину хати й тут завмирає під сволоком. — Трусили, але ж не все витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не вдалося. То по ночах мелеш на жорнах, щоб ніхто не чув. А я чую, бо не сплю вночі. Не спиться мені вночі від голоду, здається, що вмираю, ніяк не дочекаюся смерті.

— Умирай. Такі, як ти, давно повинні лежати в землі.

— Я б і помер, але дітей жалко, попухли з голоду. Скільки їх ще в мене лишилося? Троє, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А ті ще гибіють — і Грицько, і Петро, і Юхимко. Хоч би рісочку їм покласти до рота.