Розділ «Частина перша»

Вона мовчки дивилася на Романа. Він кліпнув.

– Живий, – констатувала дівчина не досить впевнено. – Живий, ні? Скажи щось.

Роман відітхнув. Що сказати?

– Які… це… дерева?… – не своїм голосом.

– Де?

Він показав рукою за паркан.

– Жерде-елі, – тягуче мовила вона.

– Жерделі, – повторив він.

– Абрикоси по-вашому. У серпні дозріють. Пити хочеш?

Щойно вона запитала, як він зрозумів: так, він хоче пити. Дуже. Сперся руками у траву, підтягнувся, знайшов спині опертя – сітку загону для курей чи собак. Його нудило, груди рвало кашлем, болем відбиваючись у голові.

Її сукня тепер не просвічувала. Дівчина стояла поруч, тримала металеве горня з відбитою біля вушка емаллю, вода капала у траву. Він жадібно вихилив горня до денця, намагаючись заливати воду в один куток рота, бо до другого було не доторкнутися. Обтерся, принагідно помацавши обличчя. Відбивна, а не обличчя. Болюча відбивна, що затулила світ. Око, здається, є – вже добре. Але вухо не чує.

Подякував, віддав порожню посудину, зиркнувши на дівчину.

Вона залишилася стояти на місці.

– Гей ти, контужений… Сприймаєш інформацію?… Тоді так. По-маленькому – ось у цей рівчак, а якщо похезати, то кажи. Як будеш добре поводитися, зніму ланцюг.

Його плечі затрусилися. Сміятися було боляче, але він не міг стриматися. Як будеш добре поводитися! Припнутий, як пес, ледве дихає, головою хитнути – нудота піднімається, а вона: як будеш добре поводитися! Куди вже краще…

Усмішка торкнулася обличчя дівчини, вона прихопила зубами нижню губу, щоб не радіти тут разом із захопленим ворогом. Над кутиками рота виникли дві ямочки. У носогубних лініях. Не на щоках, а саме у двох вигинах між носом та губами. Він не міг пригадати, чи бачив колись щось подібне.

Гримнула хвіртка. Ольга озирнулася: брат повернувся, калаш показово на грудях. Вітьок підозріло глипнув.

– Як він? – кивком.

– Спав.

– Спав! – обурився Вітьок. – Курорт йому тут, чи що? Нафіг тобі цей дохляк здався? Що на тебе найшло?