Розділ «ЕпілогСУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ»

Навіть великий містифікатор XX століття — Йосиф Сталін, який усе вимірював масштабно, мільйонами: і вбитих, і загиблих від голоду, — навіть він 800-річчя Москви повелів відсвяткувати лише трудовими подвигами, вечірніми гуляннями і закладанням каменя на честь майбутнього пам'ятника Юрію Довгорукому.

Щоправда, товариш Сталін іще повелів відчеканити пам'ятну медаль на честь 800-річчя Москви і особливо заслужених заохотив цим знаком. Але, звісно, сталінським святкуванням було далеко до помпезних заходів пана Лужкова.

Кремлівський вождь побажав також відшукати в Києві останки Юрія Довгорукого та перепоховати їх на честь свята в центрі Москви. Яка грандіозна міфологічна акція могла б відбутися: нарешті-бо Юрія Довгорукого відняли б у «малоросів» і передали «великоросам». І не на папері, у брехливих «літописних зводах», а всерйоз, фізично. Але так уже сталося, що цей захід «не вигорів».

А Юрій Михайлович про останки й заїкатися не став. Не та людина. Де бачено, щоб московит — та просив у «малороса». Нонсенс! Московити з далекого XIII століття все брали, не спитавшись: як не хитрістю, то розбоєм. Так повелося. А звичок важко позбутися.

Не буду в цьому розділі особисто для Юрія Михайловича повторно описувати весь перебіг розбою, вчиненого московськими правителями за сотні років проти Твері, Новгорода, Києва, Пскова чи Казані. Про це розказано в попередніх розділах.

Прошу лише звернути увагу, що всі факти, які ми дослідили, взяті з історичних творів російських авторів. В оповіді дуже мало посилань на істориків інших держав, хоча ті більш критично й об'єктивно висловлювалися про розбій Московії за минулі сторіччя.

Повернімося, однак, до пана Лужкова.

Сподіваюся, читачі пам'ятають, як на першій стадії свого службового становлення московський управитель Юрій Михайлович Лужков на питання: так що ж нам робити з Україною, яка не віддає Росії Крим і Севастополь та ще й наполягає на розподілі Чорноморського флоту? — відповів виразно і конкретно: попередити, що Росія може застосувати силу!

Це була відповідь «майстрової людини, яка прийшла до влади з низів». Казав, що думав. Але етикету Юрій Михайлович навчився швидко, тож незабаром почав викладати ті ж думки зовсім іншими, «мудрими» словами.

«У Раді Федерації (Росії. — В. Б.) створено комітет, який готує це питання (відторгнення Криму від України. — В. Б.), підводить під майбутнє рішення юридичну базу… Так що я особисто не втрачаю віри в успіх. При цьому, звичайно, не повинно бути жодних «силових» рухів, братнє сусідство не може постраждати» [45, с. 3].

Як бачимо, і пан Лужков мітить до українців у «брати», не забуваючи при цьому потягти в «брата» «ласий шматок».

Ось такий — братуха!

Єдине, чим відрізняється Лужков від своїх однодумців-державників: Солженіцина, Жириновського, Глазунова та інших, — це відвертою напористістю і нахабністю.

Однак, навіть знаючи нахабність цієї людини, я спробую нагадати факти, які він свідомо замовчує або не знає, постійно повторюючи: «Севастополь — місто російської слави!».

Спочатку поговоримо про Крим.

Доводжу до відома Лужкова, що до XVIII століття ані нога московита, ані нога великороса в Криму «державно» не ступала. А якщо й побувала, то це була нога лише «васала» кримського хана. Пропоную Юрію Михайловичу ніколи не плутати ноги людей Русі з ногами «московитів» або «великоросів», які створили Московську державу. Ці ноги різні: одні — слов'янського етносу, інші — фіно-татарського.

Послухайте, пане Лужков, професора Московського університету другої половини XIX століття Сергія Михайловича Соловйова, який творив міфологію історії Російської імперії, але водночас виказував золоті крупинки істини, які дійшли до нас:

«Для якнайшвидшого і якомога вигіднішого підписання миру Петро хотів здивувати… турків (тобто влаштував блеф. — В. Б.); він відправив свого посланника Українцева в Константинополь на російському військовому кораблі «Крепость»… і хоча на сході справи йшли успішно, хоча там татарські орди (Ваші московські єдинокровні родичі. — В. Б.) з голосною назвою царств покорялися цареві Московському (зверніть увагу, в 1700 році цар ще був не російським, а лише — московським. — В. Б.), але на південь, у Кримську орду, і далі посилати поминки (данину! — В. Б.). Це посилання (данини. — В. Б.) припинилося, коли російський військовий корабель з'явився перед магометанським Стамбулом» [7, с. 502–503].

А сталася ця подія лише в 1700 році.

«18 серпня 1700 року в Москві спалений був «колосальний феєрверк»: цар Петро Олексійович святкував турецький мир, придбання Азова, кінець обов'язку посилати поминки (постійну данину! — В. Б.) в Крим» [7, с. 504].