Розділ «Частина другаЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ»

Ось як Ярослава характеризує М. М. Карамзін:

«Тіло його (князя Ярослава Ярославовича. — В. Б.) було відвезене для поховання у Твер. Літописці не кажуть ані слова про характер цього Князя; бачимо лише, що Ярослав не вмів ані задовольнятися обмеженою владою, ані сміло й рішуче утвердити самовладдя; кривдив народ і винився як злочинець; не відзначався ратним духом, оскільки не хотів сам вести військо, коли воно боролося з Німцями; не міг назватися й другом батьківщини, бо озброював Моголів супроти Новгорода» [1, том IV, с. 217].

Як жорстоко засудив князя «автор російської історії» М. М. Карамзін. Лише за те, що князь Ярослав свого часу (1252 рік) підтримав справедливість і став на бік князя Андрія, виступив проти Олександра, так званого Невського. Але за значно тяжчі гріхи: зраду рідного брата, знищення сина Василя, кількаразову різанину народу, зрадництво й віддання у рабство новгородців — Олександра Невського цей автор не те що не осуджував, навпаки — удостоїв хвалебної оди!

Ось вона — двоїста російська мірка! Тут неважливо, який ти насправді, які твої діяння. Важливо, щоб їх можна було подати як діяння во славу Московії, і квит.

Після «смерті по дорозі з Орди» Ярослава ярлик на володимирський великокнязівський престол одержав останній із братів Олександра Невського — Василь.

«У 1272 р. Василь Костромський став великим князем Володимирським (одержав ярлик на престол від хана Менгу-Тимура. — В. Б.). За нього був проведений другий татарський перепис» (населення. — В. Б.) [25, с. 251].

Як тільки Василь посів великокнязівський престол, настали великі чвари в землі суздальській: спочатку між ним і синами Невського, а пізніше між самими синами Олександра. Чвари тривали багато десятків років. Але особливо варварськими й жорстокими були у вісімдесяті й дев'яності роки, до кінця століття. Сини Невського, як побачимо, не поступалися рідному батькові щодо мерзотних діянь і зрадництва. 158

Повернімося до Василя Ярославовича. Простежмо добре відому закономірність зі «смертю по дорозі».

«Через два роки, спокійні для Росії (йдеться про суздальську землю. — В. Б.), Великий Князь вирушив до Хана… і… після повернення з Орди помер у Костромі… засмутивши Князів і народ, який шанував у ньому Государя (людина у ханському ярмі, — виявляється, все-таки государ! — В. Б.) розумного й добродушного. В його часи чиновники Могольські зробили… загальний перепис люду у всіх Російських (треба розуміти: суздальських і новгородських. — В. Б.) областях для сплати данини» [1, том IV, с. 223–224].

І князь Василь був отруєний — «через непотрібність». Сталося це в 1276 році.

А навіщо М. М. Карамзін зробив із князя государя — знає тільки він. За Карамзіним, і з ярмом на шиї можна бути государем, — очевидно, володарем ханського двору. Надто вже прагне мати государя «байкар історії». Але ж государ був — сидів у Сараї!

Звертає на себе увагу той факт, що М. М. Карамзін ні в чому не засуджує князя Василя — він добрий. Таку оцінку князь отримав тому, що не вийшов за рамки подальїпих вигадок великоросів.

Після смерті князя Василя на арену суздальської землі виходять забіякуваті й продажні сини Олександра, так званого Невського. Навіть «автор російської історії» М. М. Карамзін змушений був визнати, що за всіх поневірянь народу після навали Батия, він, народ, лише відпочивав. Напасть прийшла разом із синами Олександра Невського. Послухайте:

«У такому (доброму. — В. Б.) стані було Велике Князювання (Володимирське. — В. Б.), коли Дмитро Олександрович (на той час старший син Невського. — В. Б.) зійшов (у 1276 році. — В. Б.) на престол, на нещастя підданих і своє, на сором віку і крові Героя Невського» [1, том IV, с. 226].

Не перелічуватиму безліч лих, які принесли на суздальську землю сини Олександра, так званого Невського.

Ось лише короткий перелік їхніх «заслуг» перед великим Володимирським улусом:

«Дмитро Олександрович (? — 1294), син Олександра Невського… 1276 р. став великим князем Володимирським. Проти нього виступав його молодший брат Андрій Олександрович, який у 1281, 1285 і в 1293 р. приводив на Русь (земля Моксель. — В. Б.) татаро-монгольські раті.

Андрій Олександрович (? — 1304), син Олександра Невського… У 1281 р. намагався захопити володимирський престол (як бачимо, це аж ніяк не государ, а тільки нахлібник. — В. Б.) у свого брата Дмитра. Поїхавши в Орду, він одержав там ярлик і татарські війська (ось воно — справжнє право на «Російське велике князювання» в суздальській землі! — В. Б.). Але Дмитро звернувся по допомогу до хана Ногая (помилка свідома, Ногай був темником! — В. Б.)… із його допомогою відновив своє становище. У 1285 р. А(ндрій) О(лександрович) знову розпочав ворожі дії, але невдало. У 1293 р. А(ндрій) О(лександрович) втретє привів на Русь (тільки в улус-землю Моксель. — В. Б.) татар і з їхньою допомогою зайняв великокнязівський престол, на якому пробув ще 10 років» [25, с. 252].

Вчинки синів Невського характеризують їх як ділків, позбавлених моральних принципів, жорстоких поневолювачів одноплемінників, нарешті, людей, одержимих виключно особистою вигодою.

Воістину народ був геніальний, сказавши: яблуко від яблуні недалеко падає.