Розділ «Частина другаЗВІДКИ ПОХОДИТЬ МОСКВА ТА МОСКОВІЯ»

Сподіваюся, ви розумієте всю витончену задумку Катерини II. Саме «літописними зводами», яких раптом з'явилися тисячі, утверджувалося право Московії, а згодом Російської імперії на спадщину історії і землі давньої Київської держави. Відзначимо, що німецька пані висунула і здійснила «блискучу» ідею. У справжньому катерининському дусі.

Як ми знаємо, незабаром М. М. Карамзін знайшов так званий Іпатіївський літописний звід. Навіщо ж він був знайдений?

У 1803 році М. М. Карамзін розпочав роботу над «Історією держави Російської». І, як сказав Віссаріон Бєлінський — «… Карамзін вчинив його (подвиг, написавши цю книгу. — В. Б.) не так із історичного, як із чудового белетристичного таланту. У його живій і мистецькій літературній розповіді вся Русь прочитала історію своєї батьківщини…» Тобто це був перший великий художній виклад історії Російської імперії, що закінчується «часом смути» — початком XVII століття.

Уже в 1811 році Карамзін прочитав перші глави книги імператорові Олександру І. Я свідомо наголошую на тому факті, що до 1811 року були написані глави про навалу Батия на суздальську землю. У своїй «Історії» автор вказав на цей факт особисто. І тут ми змушені повернутися до нового великого анекдоту Російської імперії. Сівши за стіл, приступивши до створення «Історії держави Російської», М. М. Карамзін перечитав усі «відкриті» до нього «літописні зводи», але в жодному з них не виявив час заснування Москви. А найголовнішою ідеєю суперпатріотичного твору М. М. Карамзіна було прославляння Москви і Московії за «збирання землі російської». При цьому автоматично вважалося: якщо «суздальська земля» з'явилася в часи розквіту великого Київського князювання, то родинний, мовляв, зв'язок видно неозброєним оком. Але в Карамзіна, у процесі викладу «Історії держави Російської», «московський слід» виявився дуже брудним. Хотів того автор чи ні, але йому довелося показати весь шлях принижень Московії після підкорення суздальської землі татаро-монголами. Хоча приниження подаються у хвалебному й величному дусі.

Проте навіть М. М. Карамзін у своїх міркуваннях побачив суперечності. Усі суздальсько-володимирські князівства з 1237 року перетворилися на улуси Золотої Орди. І в той «улусний» час раптом з'являється московське володіння у складі Золотої Орди. Усе свідчить, що відтак Москва як державне утворення повинна вести свій родовід із татаро-монгольського улусу. Ніяк не інакше! Адже Московія за допомогою ханських військ поглинала Рязань, Твер, Новгород, Торжок тощо, лише «збирала» дрібні татаро-монгольські улуси, залишаючись великим улусом.

Угледівши великих татаро-монгольських предків Москви й Московії, М. М. Карамзіну нічого не залишалося робити, як «шукати» новий «літописний звід», аби бодай саму появу поселення Москва зафіксувати раніше від навали татаро-монголів.

І в 1809 році він «знаходить» так званий Іпатіївський літописний звід. Мовляв, погляньте, самі київські літописці зафіксували нашу появу на світ Божий.

Саме в Іпатіївському літописному зводі, де вміщено київські і галицько-волинські літописи, вперше згадується слово «Москва». Я сподіваюся, читачі розуміють усю облудність і комічність таких «пошуків», таких «знахідок». Брехня безкінечна.

Та й сам Микола Михайлович Карамзін не соромився в цьому зізнатися. Ось що він писав про історію взагалі та свою зокрема:

«Але Історія, кажуть, сповнена неправди: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, аби скласти собі загальне уявлення про людей і діяння» [1, том І, с. 18].

А далі здогадуйтеся, скільки «доважку брехні» підкинув автор «Історії держави Російської».

Однак повернімося до Іпатіївського літописного зводу.

Ось як передав М. М. Карамзін слова Юрія Довгорукого, сказані нібито в 1147 році:

«Прийди до мене, брате, в Москву» [б, с. 132].

То звертання князя, який не мав свого наділу в Русі, до Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. І з подачі М. М. Карамзіна Новгород-Сіверський князь рушив заради «рюмашки» у «тридесяте царство» за тисячу кілометрів через непрохідні ліси та драговини, щоб «засвідчити» появу «Москви».

Не варто забувати, що в ті далекі часи такі «подорожі» дуже дорого обходилися і потребували чималих жертв.

Подальші російські історики самі розуміли цілковиту безглуздість твердження про заснування Москви в 1147 році, ніби за завданням. Тому в наступному зводі пишеться:

«У 1156 р., за літописом, князь Юрій Довгорукий «заложи град Москву» нижче устя Неглінної…» [6, с. 132].

Суть нової вигадки полягає в тому, що у 1156 році Юрій Довгорукий, незадовго до цього повернувшись до Києва, був великим київським князем і сидів у Києві до своєї смерті, що сталася 1157 року. Навіщо йому знадобилося за тисячу кілометрів від Києва за рік до смерті «закладати Москву» — залишається великою загадкою.

Таку історію Російської імперії з великим «доважком брехні» залишила після своїх «вправлянь» Катерина II та її «Комісія». Як бачимо, в жодному історичному першоджерелі, крім надуманих ««катерининських літописних зводів», не зафіксований час появи поселення Москва до кінця XIII століття. І не міг бути зафіксований!