Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Колона рушила. Поліцай ішов тротуаром, але на нього не звертали уваги.

Збагнувши відносність добра і зла, люди двадцятого віку розглядають своїх ближніх під якимсь одним кутом зору. Це, безумовно, річ невесела, але вона диктується логікою віку. Народ натравлюють на народ. Це обумовлює і оцінку людини. Системи стирають найхарактерніші деталі життя, та є і зворотний хід: деталі стають образами і символами епохи. Мене непокоїло, що хлопці так байдуже сприйняли появу поліцая. Це нехтування небезпекою. Вона дрібна, але повинна б викликати реакцію. Я подумав: «А може, це означає щось більше? Може, це не тільки стихія перебудови світу, а підсвідомий симптом людської волі, місія якої не дати світові загинути? Мене ж не треба вчити, що помиляються не армії, а полководці». В такому разі оцей наш похід важить у житті більше, ніж мені видалось.

Вулиця двигтіла, стогнала, скликаючи до вікон немічних і недужих, тих, кому немає у що вдягнутися, кого знесилив голод. В одному з вікон я побачив обличчя Андрія Криці, що схопив запалення легенів, розносячи нашу газету. Я помахав йому рукою. Він усміхнувся.

Ми вступали на Ринкову площу в ту ж мить, що й колони з Підзамча і Городецької вулиці. Ріки облич і дум, краси і віри. Навряд чи Львів бачив щось подібне за всю свою історію.

З ратуші винесли столик, на якому я колись писав для Живецького листи. На нього піднімалися промовці. Я подумки заздрив їм. Вони ніби не відчували збентеження перед цією багатолюдною аудиторією.

На столику, розмахуючи руками, говорив Михайло Андрійчук.

— Я питаю, — гукав він, — маємо ми право на людське життя чи ні?

— Ма-а-ємо-о-о! — озвалась юрба.

— Чи ми не вміємо ґаздувати?

— Вмі-і-емо-о-о! — гримало в мури кам'яниць.

— Чи так зачерствіло наше серце, що не здатні бути добрими?

— Не зачерствіло-о-о…

Нараз мов під ногою хруснула тріска. Андрій упав на руки товаришів, упав з якимсь недоказаним словом і вмер з ним, відкинувши голову, прикувавши мертвий погляд до скульптурних фігур на Корняктовому палаці. З дахів навколо площі лящали постріли, зойкаючи, мов засмоктані землею, опускалися додолу люди.

Я вискочив на столик, замахав прапором.

— Розходьтеся під мури! — щосили крикнув у натовп, але голос мій розтанув у голосінні.

По держаку вдарила, перерізавши навпіл, куля. Я замахав уламком, показуючи на стіни будинків, гукаючи:

— Під мури! Під мури!..

Я бачив, як упав, схопившись за груди, Клим Вирва, як підскочив на місці і зашкутильгав до рогу Чорної кам'яниці Покутський. Дзенькали кулі, постріли злилися в суцільну тріскотню. На фронті все було б інакше, а тут я закрив долонями очі й люто, по-звірячому застогнав. Кулі навколо моїх ніг рвали столик. Під столиком лежали навхрест Михайло Андрійчук і Клим Вирва, трохи далі — Петро Перейма і Григорій. Золоторіг, попід ратушею повз, тягнучи перебиті ноги, Іван Гризота, і над його головою кулі дзьобали стіну.

Я завмер на столику, що став немов невразимим острівком. Охопило якесь безтямне напівзабуття. Воно розвіялось, коли площа спорожніла і в провулки ховалися останні демонстранти. Я розглянувся навколо і побачив, як від стіни Корняктового палацу відділилися водночас дві постаті: біг сюди, до мене, якийсь старий — не Покутський, і бігла, широко розмахуючи руками, немов дивуючись, зі своєї прудкості, Марійка Вістун.

Я стрибнув зі столика і кинувся їм назустріч. Марійка була без хустини, волосся розпатлалось на перекривленому від жаху лиці. Мені залишилося кілька кроків — і вона впала. Викрутом її кинуло на сніг. За три-чотири метри лежав старий. Я обвів поглядом дахи. На них, вишикувавшись лінією, як червономорські носороги, з націленими на площу карабінами стояли солдати. Дивлячись на них, я на недовгу мить осліп, втратив зір, як восени від голоду. Коли очі прозріли, мене з усіх боків оточували солдати. Вони йшли з піднятими, мов для попередження, карабінами, з пополотнілими обличчями і безтямними поглядами. Мені скрутили за спину руки і одвели під ратушу. З провулка показалися полковник Родзісад, Опольчик, Сідлецький, Ренет. Тепер мені стало ясно, якої ми припустились помилки: не виставили дружини на суміжних вулицях. Не прорвавшись через натовп на площу, поляки оточили її з дахів.