Розділ «Книга перша»

— Я з кар'єру. Дивлюсь — не спите.

— Сороченята малим шию. Сідайте.

— Від чоловіка маєте вісті?

— Ой, запроторили… Як під лід пішов.

— Даруйте, Даріє; де і з ким він стявся? З Гривастюком?

— Хіба він спосібний був? — схлипнула вона. — Ні. Щось інше в ньому розпізнали, політичне. Мирон прибився з Росії з книжками. Вошей наніс і книжок. З Павлюком ворожили над ними… Осиротили діток. — Дарія голосно висякалася в полотно. — Таке в мене передчуття, що вже на світі його нема. Бог би їх тяжко за це скарав!

— Не одчаюйтеся, — промимрив я. — Не могли без суду і слідства… Притому якісь книжки…

— А більше Мирон нічим не провинився перед властями. Нічим.

Я відчув нелюдську втому. Дарія випровадила мене за ворота. Сходив місяць. Вибравшись городами до Дністра, я попростував берегом до Лісничівки.

— На толоці щось творилося. Хропіли коні, лунали, команди, метушилися людські тіні. Я присів у густому ялиннику, чекаючи, що буде далі. На толоці почало рідіти, незабаром тут нікого не було. Я звівся, але від несподіванки підломилися ноги. З-за лісу вихопився ескадрон вершників, у шаленому галопі лизнув толоку і хмарою посунув просто на мене. Виблискували шаблі, тупіт розчавлював землю. Кроків за десять, розсипавшись лавою, вершники здибили коней, викинувши перед собою блискучі сталеві вістря, і глухим хором протягнули якусь присягу. Хорові протяжно вторив ліс, мов пересторогу, яку намагався затримати в голих верхах. Без команди рвонули назад…

У замку не світилося. Я навпомацки відчинив двері до Миколиної кімнати. Тут коромислом стояв дим. Хвилини дві-три тому в кімнаті сиділо кілька чоловік. Отже, Микола на місці. Я перейшов до своєї «келії». Невдовзі зашаруділи кроки. Я кашлянув, двері тихо скрипнули.

— Прокопе?

— Миколо?

— Стій, не світи. Ходи до мене, там вікна заслонені.

— Ти чимось стурбований? — спитав Микола, запаливши свічку і побіжно глянувши на мене. На столі була розібрана гвинтівка, валявся недогризок огірка.

— Казали, що ти потрапив до каталажки.

— Ну?… Ні. Був у сусідів.

— Що діється? П'ять хвилин тому я бачив на толоці ескадрон озброєних до зубів бандитів. Ти не був часом там?

— Стомився я, Прокопику. — Позіхнувши, Микола ліг на канапі. — Мені не до гарцювання. Це трикляте лісництво мене до гробу заганяє. Треба лишати цю мороку. Люди здичавіли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, і хай тобі біс. Кінець кінцем совість не дозволяє закривати очі. Ліс скарбовий, а тут знаходяться такі, що готові вбити.

— Сковує тебе ця робота?