Розділ «Книга перша»

— Що ти таке кажеш?

— Коли щось робиш, то й береш на себе якусь відповідальність, Орисю. У свідомої людини одне без другого не буває. А коли вітрієшся з вітром, то, ясна річ, страшно брати на себе якісь зобов'язання. Тобі невтямки, чого заслуговуєш. Я таких людей боюся.

- Їй-бо, не розумію.

— Вірю, Орисю. Нас війна навчила копатися, але вміння не дала. Правда, бувають моменти — вгадуємо, як пророки.

— Поворожи ж мені, може, це такий момент.

— Спершу мушу тебе поцілувати.

— П'яний-п'яний, — вона дзвінко, з вибухом засміялась. — Почув би батько, похвалив би нас за цю розмову.

— Добре, Орисю?

— Ні. — Вона відштовхнула моє коліно. — Не можна, — мовила тихо, таємниче.

— Чому?

— В мене є хлопець.

— Де?

— Він сторонський. Дороги позадувало.

— Гаразд, поворожу. Ти його кохаєш? Ти вийдеш за нього заміж, у вас народиться троє діток. Ви будете жити в злагоді, щасливо. Але знову буде війна, і твої хлоп'ята підуть на фронт. Коли твоя хата опустіє, ти вечорами, не запалюючи лампи, будеш про них думати і… згадаєш мене. Я тобі привиджуся в образі Вічного Жида.

— Господи! Не треба. — Вона затулила мені долонею рота. — Ти коли п'яний, то від раю до пекла тобі один крок.

— Коли тверезий — так само. Але це від мене не залежить. Планети впливають. То не хочеш, щоб я тебе поцілував?

Вона похнюплено оперлась руками на скриню. Я подумав, що ця дівчина, мабуть, ніколи не тямить, чого хоче.

— Цей вечір такої туги нагнав на мене! — скаржно мовила вона.

— Ось бачиш. Спокійної ночі!

Орися провела мене до воріт. Я став на майдані, де кілька годин тому муштрував сотню. Село мовчало, лиш на буковинському боці приразливо і гірко заходилося в плачі дитинчатко. «Мамо! Мамочко моя! Ой мамочко, я боюся!..»