Розділ «Книга перша»

— Але ж заждіте! — метнулась вона за мною до виходу. — Куди ви мерщій утікати! Я думала, що це від нашого знайомого з Буковини, бо він мав передати таткові якісь дефіцитні ліки. Там їх ухитряються спроваджувати через родичів з Німеччини. Але до татка приходять не тільки з Буковини, — вона усміхнулась. — Прошу, зайдіть.

Я й собі усміхнувся: десь уже-чув цю на польсько-російський лад ультраукраїнську вимову. А! Пані в клаповухій шапочці на банкеті в Заліссі.

— Ходімте до покою. Ви, мабуть, стомилися з дороги.

Адже вам не спішно? Так ще рано…

Я змахнув шапкою сніг з чобіт і ступив у півтемний, сповнений лазаретних запахів коридор. Я машинально встромив пальці в чуприну. Дівчина, не розуміючи, що мене вразило, звела брови.

— Як вас звати? — спитав я.

— Христина.

— А я буду Прокопом. Ім'я старе і нецікаве. Скидаючи кожух, я подумав, що так легко не знайомився з жодною дівчиною, тим паче з такої сім'ї… у білих панчохах.

— Сідайте, будь ласка, я вам наллю кави.

— Дякую. Забув сказати: пакунок від Миколи Павлюка.

— Павлюка? Він у нас був. Дуже зійшлися з татком.

Вона поривчастим рухом пригладила волосся і майнула сходами на другий поверх, де лікар, очевидно, виділив для кухні якийсь найглухіший закуток.

Я пірнув у м'якуш дивана, склепив очі..Навколо зашарудів лапчастий сніжок, вдалину метнулась залізнична колія. А потім блиснуло сонце, задзвеніли стрічки талої. води. Северин Шутько громовим голосом гукнув:

«Снігова вода цілюща!» В одвіт батьків голос: «Був би насущний, Северине».

Тік- тік-тік! — поспішав годинник. Я озирнувся по кімнаті. Біля вікна читав часопис гладко поголений моложавий чоловік з коротенькими вусами під орлиним носом.

— Доброго ранку! — привітався я. — Пробачте: незчувся, як задрімав. І лиш одна безсонна ніч. На фронті був витриваліший.

Грушевич усмішкою простив мені за промашку — було вже близько другої дня, — звучним баритоном одрік:

— Привіт, привіт, козаче! — Згодом додав: — Ось пишуть, що українська нація ні на що не здатна, що кілька сторіч зайшло їй сонце і досі не прокинеться. Навіть на становищі державної нації! Селяни пішли розбещені, не допомагають республіці…

— Пачкуни, — сказав я тихо.

Грушевич ковтнув диму з різьбленої гуцульської люльки, поклавши її назад на підвіконня, випустив сиву цівку.