Розділ «Книга перша»

— Сволота, — прогудів Іванчук.

Я засунув руки в кишеню — папери були на місці.

— Нема, значить, роду без вироду, бурмотів господар. — Вже і на Галичині, значить, мають прихильників.

Війт заплющив очі і закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров'ю, з голови звисло пасмо гнідого волосся. Співчутливо покосившись на, нього війтиха захитала головою:

— Після такого місяць не опам'ятаєшся.

Гривастюк зло бликнув на неї, і вона, підібравши губи, принишкла.

— Дорого заплатять, — повторив війт і погрозливо крутнув наїжаченою гривою. Щось думаючи, підігнув два пальці, важко засопів.

У вікно забарабанив Іванчук.

— Гей, виходьте!

З воріт коні рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрібним передзвоном, ми виїхали в поле. Мело снігом, сани заточувались. Я відкотив комір, але крижану крупу однаково задувало під шинелю.

Перед Буштинським лісом коні неспокійно зафоркали, застригли вухами.

— Щось чують, — сказала здавленим баском Катерина.

— Спи, спи, — гукнув Гривастюк. Гафійка тихо посапувала, спершись на Іванчукове плече.

Гривастюк подав мені кисет.

— Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? — перейшов він раптом на «ти». — Монету притримай, потім віддаси мені гроші. Розрахуємось… Мені не спішно… А коні справді стривожені. Розбудіть Іванчука, — він знову перейшов на «ви».

— Михайло, перелізь на передок, а ви, — звернувся до мене, — ось держіть, я ним орудую сяк-так, і коней треба тримати в руках. Невже вовки?

У моїй руці опинився зігрітий Омеляновою рукою револьвер.

— Що нині за день такий! — схлипнула Катерина.

Гривастюк намотав віжки на руку. Коні понуро вступили в ліс. Попереду молочно біліла смужка шляху. Звідкілясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотіла молитву.

— Та це пси в Підкамінному, — засміялась Гафійка.