Розділ «Книга перша»

Микола перекидався на ліжку з боку на бік. Мабуть, через мене не брав його сон цієї ночі. І в мене не склеплювались повіки після нашої приховано-радісної. зустрічі, бо я її нетерпляче чекав, а коли вона відбулась, то зовсім не так, як уявлялося.

Перед очима виступили стелажі з гвинтівками, у вухах повторювалися Миколині запитання — сквапні, ніби йому хотілося швидше з'ясувати, хто я, куди прямую, і… заспокоїтись. Або він щось нагальне пережив, яке зворохобило його душевно і фізично, або він був схвильований моїм поверненням?… Що б там не було, його не варто силувати. Настирливість у таких випадках те саме, що батіг над конем історії: одного досягнеш, на десять помножене втратиш. Я більше не турбував Миколу, і він, зрештою, тихо засопів.

Заголосили треті півні. Я одягся і вийшов із замка. Долиною ще блукали присмерки. Стояв тріскучий мороз.

За Лісничівкою, там, де дорога пересікає Буштинський тракт, я здибав Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полінами. Ішла, тяжко посапуючи, човгаючи чобітьми по мерзлому грудді, дивлячись під ноги. Санчата скиглили і торохтіли за нею, ніби дивом опредмечена журба. Оддалік повзла ще одна тінь.

Бив сніговою крупою збентежений світанням вітер. На буковинському боці, стелячись закованим у кригу Дністром, плив гомін весілля. Кому там лягло серце до тої церемонії? Видно, життя входить у своє річище, а може, хтось зі страху вирішив плюнути в душу невідомості.

— Помагай біг, Ганно! — Я взявся за шлею.

Важко передихнувши, жінка на мить підвела очі, знов опустила їх додолу і не відповіла. Через кілька кроків сіпнула шлею до себе.

— Ліпше отій підсоби, — махнула рукою позад себе.

Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ході жінки, яка наближалась, заколихало світом у моїх очах.

Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом; коли впізнала, щось полохливе і вороже метнулося у її очах. Її копаниці були високо вивершені дровами, збоку теліпалась прив'язана тороком сокира. Я дивився на Марину, а сокира заступала її від мене блискучим більмом. Марина ще раз глянула на мене, знов очі заметушились, але вже не вороже, і в куточках звисли повні коралово-круглі сльози, які, здавалось, не в змозі були відірватись од втомлених безсонням повік. Вона не витерла їх, і вони не впали, а поволі, туманом розповзлися-розтанули, ніби шкода було їм звільняти звичне місце, і залили зіниці темним блиском.

Різко випроставшись, Марина обійшла мене, оглянулась на санки, — навинула на руку мотузок і рушила своєю дорогою. Я наздогнав її, незграбно смикнув мотузок.

— Не треба, Прокопе, — сказала вона тихо. І повторила:- Не треба.

Її слова не досягли моєї свідомості. Я не здатний був їх сприймати, настільки вони були чужі й далекі від того, що творилося в моїй душі. Тоді Марина пустила мотузок і стала на узбіччі, як постороння, якій немає діла ні до мене, ні до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змінився розгубленістю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.

— Марино, — покликав я.

Обличчя її закам'яніло, і кам'яно вона запитала:

— Ти назовсім, Прокопе?

— Так.

— Залишишся в селі?

— Так.

У цю мить я подумав, що ніколи згодом не повірю, начебто між нами відбулась оця розмова. Кожна клітинка мого тіла перетворилася в пружинку, і все разом зціплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8? якісь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кістяних лещатах. Щось треба було промовити, та я не годен був знайти потрібного слова й несподівано глянув на нас обох очима байдужої до всього людини. Марина була чужа, чужа — аж страшно. А я, підвладний несвідомій волі, намагався її повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли закрутиться в голові, валить тебе додолу, і з цимнесила звладати.