Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Тільки ночами, далеко обходячи повітові містечка і великі села, до Львова добивався півторатисячний загін солдатів.

Два передостанні бої загін мав з німцями і махновцями, останній, на Збручі,- з поляками. Солдати були неймовірно зморені й брудні. Мундири висіли на них лахміттям; зотлілі підошви прив'язували до ніг обмотками; у багатьох голови були вкриті носовими хустками. Але при солдатах була справна зброя.

Кілометрів за тридцять від Збруча солдати зупинилися в лісі на постій, щоб поховати вбитих, яких забрали з поля бою і несли на руках. Тіла склали до одної ями, насипали високу могилу: Потім старший виділив караульних і команду за продуктами, а коли вони зникли в лісі, дозволив спати.

Це був сивий, згорблений і похмурий чоловік. Він не носив відзнак і був зодягнений так само жалюгідно, як підлеглі, зате зброї не мав. Чи причиною цього була недолугість, чи взагалі не брав її до рук — годі сказати. І все-таки жодне його слово не залишалось без уваги.

Старий ліг після всіх, постеливши під бік соснового галуззя. Дивлячись на нього, коли він заснув, можна було подумати, що це труп. Груди не підіймались, обличчя закам'яніло, навколо рота і під очима ніби хто припорошив дрібно розмеленим синім суглинком. Старий був високочолий, з круглими залисинами енергійної, але розважливої і поміркованої в оцінках людини. Видублене знегодами обличчя було дрібно посічене зморшками. Мабуть, почало старітись не на повітрі, а десь в кабінетних сутінках, в'янучи від душевних змагань і переобтяжень. І руки в Старого були довгі, сухі, невінчані слідами чорної роботи.

Галявину пражило сонце, диміла і гуділа мушва. Солдати спали мов мертві, дожидаючи судного дня Старий прокинувся, тільки-но в лісі зашурхотіли кроки хлопців, які поверталися з провізією. Очі його дивилися чисто й спокійно. На мить він затримав їх на свіжому насипові землі посеред галявини, тоді звівся і рушив до солдатів.

— Чи не трапився вам десь поблизу струмок? — запитав він.

— Ми бачили за лісом озера.

— Як далеко?

— Зо двоє гін. Якщо йти просікою, будемо минати їх.

— Треба набрати свіжої води, — сказав Старий, дивлячись, як солдати розкладають і ділять на брезенті мамалиґу й сир. — Підіть хто, розбудіть хлопців на зміну вартовим.

Підкріпившись, солдати розійшлись досипати. А з присмерком вишикувалися в колони і рушили далі.

Перемишляни загін обійшов з півночі. Тільки-но вступили в ліс, почало розвиднятись. І знов Старий відібрав вартових і команду за продуктами, а решті дозволив відпочивати. Та цього разу він підкликав до себе високорослого, ще зовсім юного солдата, узяв з його рук туго напакований наплічник і рушив у зарості. Хвилин через десять на тракті до Перемишлян показався змучений, мов із тюрми випущений, священик. Назад він повертався надвечір. Тепер він йшов швидше, з непокритою головою, чого святі отці не дозволяють собі навіть серед пустинного поля На узліссі священик став солдатом. Загін уже відтрапезував. Старий взяв залишену йому скибку мамалиґи і цибулину, сказавши солдатові, який прийняв від нього наплічник:

— Цієї ночі за всяку ціну мусимо дістатися.

— Вмерло двоє поранених, — повідомив солдат; очевидно, він виконував обов'язки ад'ютанта.

— За всяку ціну, — повторив Старий.

— Ще одне самовбивство, — сказав солдат.

Старий болісно примружився, підніс руку до очей і нервово, судорожне ковтнув повітря.

До кожного його слова прислухалися, як до батьківського благословення, а запобігти самовбивствам він не мав сили. У когось з солдатів починається гарячка, і він прикладає до скроні дуло карабіна. Розбери — тиф чи віспа. Між ними нема лікаря. Солдат накладає на себе руки заради інших. До того ж хворого ніхто з селян не візьметься доглядати: бояться розстрілу, бояться заразитись.

— Поховали разом з тими… пораненими, — сказав ад'ютант.