Розділ «Книга першаВ ОБЛОЗІ»

— Стомився?

— Не дуже. — «В селі тим погано, що тут не вміють бути байдужими».

— То я постелю. — Ніби боячись заперечення, вона поспішила розкидати постіль. — Ми вже гадали, що скоїлось якесь лихо. Поїхав, і прослідок за тобою застиг.

— Яке горе!

Марина випросталась.

— Що з тобою, Прокопе?

— Нічого.

— Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи.

«Почуття — це право власності».

— Будь собі на здоров'я, Марино, — пробурмотів я. — Звідкіля ти це взяла?

— Може, тобі хочеться випити? Я принесу.

— Стій, не хочу.

Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горілки. Було затишніше, коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч. Вона наче про щось здогадувалась і терпіла. Якби вона образилась, я, мабуть, вигнав би її з хати.

— Дозволиш — і я з тобою? За те, щоб ти піднісся духом, повеселішав.

— Налий ще.

— Третьої не дам. За цей місяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивіти став!

Я попросив ще налити, і вона уступила.

— Життя — це рани, — сказав я посміхнувшись.

— Чекай, я принесу закусити.

— Ще одну, і йди собі.