Через кілька секунд він приволік лозяний кошик, виклав пляшки з угорським ромом, сало, сухарі, часник, цигарки. Тільки тепер я помітив, що він запустив бороду, розтовстів. Обличчя стало круглим і, якби не довгий ніс, було б зовсім плитке. І борода його трохи видовжувала. Борода гнідувата, надвоє розділена, покучерявлена. А голова — лиса, ніби поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь неспокійне, ментрожили його щомиті все нові міни. Рухався Микола круто, угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно, назавжди прилипла насмішка, а очі дивилися колюче і похмуро.
— Першу за тебе, — сказав він, наливаючи в склянки.
— Де пропадаєш? — спитав я, надпивши.
— По лісництвах. Хлопці там все нові, знайомився. Виїхав бричкою, ледве добився назад санками. Ох і краса в лісах, Прокопику! Гостинець, як проділ на дівочій голові. Усе гідне, здорове, впевнене, урочисте. Коні бредуть заметами, ніби прислухаються до тиші, і шкода підняти пужално. Ну, та менше з цим. Тепер за твої плани. Що збираєшся робити?
— Непокоїть почуття дому, — сказав я — Будуватися треба.
— А далі?
— Німеччина оголосила війну Росії, але план Шліффена заставив іти на Париж… Далеко не загадую.
— Що ж, і це немало, — відказав Микола, подумавши. — Хочеш лагодити старий грунт?
— Безнадійна справа. Десь куплю. За селом із землею начебто не сутужно, продається.
Микола звузив очі. Вони перетворилися в дві тернинки. А губи з викликом посміхалися.
— Портрет Лесі Українки був тут? — запитав я.
— Ага, — озвався Микола — Він, мабуть, обмірковував моє становище, цілком забувши про мене, обдумував твердо, причіпливо, враховуючи всі «за» і «проти»:
Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогаті чоловічки.
— Отже, за спокій, Прокопику? — І знов очі стали сухі, але він усміхався, зрозумівши мене.
— Мені здається, — сказав я, — що цей спокій треба якнайповніше використати. Щоб кожна людина залишила слід у часі. Щоб зробити такий запас, який би гарантував од несподіванок. Ти знаєш, скільки нас витлумили?
— Уявляю собі.
— Ось бачиш. Треба кардинально змінити політику, поки не пізно. Галичину зітруть з лиця землі, якщо в народі не пробудиться усвідомлення своєї сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому їх так легко було скручувати то одним, то іншим.
— Пригадуєш, що ми колись говорили про життя?
— Ще б пак!
— Але ж ти закуси, Прокопику. П'яний будеш. І допий. Якийсь час ми мовчки розправлялися з нарізаним на пластерки крухким, з червоними прожилками, салом. Микола налив собі, щоб випити разом зі мною.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люди зі страху» автора Андріяшик Роман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга першаВ ОБЛОЗІ“ на сторінці 20. Приємного читання.