Розділ «Книга першаВ ОБЛОЗІ»

— Не легковаж: люди!

— Собаці вільно й на владику брехати. Ми обмили землю з ніг і почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола ніяк не потрапляв у неї ногою.

— Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, візьмеш голіруч.

— Думаю, він тебе не буде вистежувати. Він тут з примусу, і здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину.

— Ну, я піду до сестри. Коні в неї. Надвечір пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустріч.

— Тільки сирим не запоможи.

— Ялина добра. Витримає до четвертого покоління.

IX

Тодор Мельник, маленький полисілий чоловічок з сивіючими вусами, закінчив виміри, і ми сідаємо перекурити.

— Можна сміло замовляти Прокіпчукові вікна й двері,- каже він. — Ліпшого столяра в Колобродах нема: і сумлінний, і зайвого не візьме. Правда, трохи млявий.

Він розмовляє спокійним грудним баском; часто приплющуючи очі. Чоло порізане борозенками, як тютюновий капшук, сіть морщин навколо очей.

Муляр Михайло Хрущ кладе кельню і, спираючись на палицю, яка йому заміняє коротшу від народження ногу, зігнуту в коліні, шкутильгає до нас. Хрущ працює зі стільчиком, підкладаючи його під хвору ногу. Спершись на палицю, він скручує самокрутку.

— Трохи негарно, — каже він. — Не подобаються мені ті зрізані кути.

— Сапери не передбачали, що на бункері буде хата, — сміється Мельник. — У Грушівці таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.

— Тепер не дуже, щоб будуватись, — бубонить Хрущ. — Люди навчені. Як десь літ через десять буде показувати на спокій, то й почнуть старатись. Мій знайомий з хутора спалив новісіньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння з криниці, паркан. Каже: «Треба буде — надбаю всього. А так мені ніщо не миле, нічого не хочу». А воно й голод починається. Я от… — Він обірвав Себе на півслові. Видко, хотів сказати, що ніколи в світі не пішов би класти мені стіни, якби не заставила скрута. — Туди далі в Галичині люди пухнуть…

— Понад Дністром трохи легше. Правда, не в усіх. Є такі, що в чоботях ходять, а босі сліди знати. Он Байдиха: галушка та лемішка. І то випрошене, вспоміжне.

— Лихе життя. — Хрущ став відкашлюватись, довго підбирав якісь слова, дивлячись похмуро на Мельника, — Казав якийсь: більше разу не вмреш. Пішли до роботи, хлопці.

— Від дурного життя і люди дуріють, — сказав Мельник, пересівши навпочіпки і погойдуючись на ногах. — Хтось-то мені розповідав, що старий Ковальчук купив у Заліссі труну і спить у ній. Щоб тіло, мовляв, звикло до вічного спокою. Нібито ніде так не висиплявся, як у труні.

— Я хотів у цього відьмака позичити брусів на одвірки, — сказав я — Бруси дубові, обстругані. Ще подумає, що зичу йому скорої смерті.

— Ліпше не майте з ним ніяких сходин, — порадив Мельник. — То чоловік недобрий.