Розділ «Книга першаВ ОБЛОЗІ»

Півтора місяця Загата десь пропадав. Нарешті прибився, і на кожному волосся стало дибки: віз його був вивершений новісінькими манліхерами і набоями. Те, що він із цим скарбом пересік лінію фронту, межувало з чудом.

Незабаром російська армія розвинула наступ. Відстань до бази збільшилась, зв'язок був поганий, і валка закотилася в лісок, який патрулювався австрійцями. Обоз захопили, спорядження підірвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впізнали. Якийсь збісілий полковник велів розстріляти продажного галичанина.

«Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душі попрощався з жінкою, з сусідами, відлічив десять кроків. «Бий», — кажу. Та доки німак заладував карабін, доки цілився, я бозна-скільки передумав. Згадалась церква, я на криласі виводжу тропарі, молодиці втирають сльози. Тут мені раптом так завихторилося заспівати, просто смертним хотінням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цілиться, я тільки шрам бачу в нього над правою бровою. З відчаю роззявив пащу — само пішло. Витріщаюся на німака, а видіти вже не виджу. Коли він ні з сього ні з того запускає в мене грудомахою. Я стою ніби прикутий. Грудка пролетіла мимо вуха. Унтер другою — я ледве спромігся нагнути голову. Тоді я до нього задком і ходу…»

По справедливості оцінив Федорів голос священик Охітва. Це настільки нудний чоловік, що немає йому під сонцем рівні. Він наче пройшов катарсис од усіх людських гідностей: ні характеру, ні поважності, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячкові, який правив з п'ятого через десяте, однак доводив паству до сліз. Із досади Охітва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмі. Федір поїхав до знайомого дяка і завчив усю службу. Пописько ще більше став його запідозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, і він намолов Охітві три мішки гречаної вовни. Священик сполотнів, далі посинів, потім знову сполотнів і наказав «братчикам» та «сестрицям» висловитися з приводу титаревої поведінки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в післясоборну епоху). Ті плутано побубоніли, і.Федір вилетів з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки «братчиками» вперше до безтями напився.

З того часу віддаленим хуторам стало зручніше поклонятися господові в Грушівській і Буштинській церквах, а дехто з колобродівчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць і починав самозабутньо хреститися.

«Ой міся- а-а-цю, місяче-е-ньку…»-схлипував Федір на найнедосяжніших нотах. На його циліндричному, мов підрізаний глечик, чолі басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фігурними дужками. Не міняючи тону, Федір рикнув:

— Степан поїхав. Нехай їде…

— Котрий Степан? — запитав я.

— Брат стрієшний. Подався до кадри[10] воювати. — його золотисті очі горіли тьмяно, як дві згасаючі вуглинки — А ти до Шехтмана?

— До Гривастюка. Контрактую камінь на хату.

Загата недовірливо зміряв мене поглядом, здригнувся.

— Здурів, Повсюдо. Здурів! Та ти знаєш, що ще може заваритися?

— Легковірні вірили в Седан. Та справа така: десять мільйонів убили, двадцять скалічили, кого далі нищити? Дітей?

— Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.

— Радуйся, ручко всезлотая…

Однак Загата перестав мене слухати. «Я мав їх за мудріших, — бурмотів він, дивлячись під ноги. — Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом…» Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.

— Повсюдо!

— Чого?

— А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири, — він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: — Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.

— Як ти думаєш, яке горе найстрашніше? — запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.