Розділ «Книга друга СПАДОК ВІКУ»

Невдовзі і я вийшов. В присутності Живецького мені було так, ніби мене замкнули до глухої залізної скрині, куди пробиваються лиш льодяні сутінки. Я поквапливо — це вже була звичка — перейшов вулицю. На будинку Корнякта лежали смуги хворобливості. Він потускнів, заструпився пучками моху, од виразок рябіли колони й гірлянди над аркою. Будинок скидався на недоумкуватого дідугана. Зсунутий портал, аттіковий поверх, фігури короля і рицарів над карнизом кривилися гримасою огиди, доповнюючи враження виняткового розладу, бездушності і нарочитої вульгарності.

Подекуди вже світилося. Я минав мовчазні корпуси фабрик. Колись у них весело поблискували шківи, вимахували коромисла шатунів, захоплено сплескували паси. Підприємства оповивала похмура тиша.

У Візняків, видко, нікого не було дома. Колись вони тримали продуктову крамничку. Візнячка хвалила мене: «Ви чемний хлопець, Прокопе, але не встрявайте в політику. То нещастя. Я знаю, що дає людині спокій. Кажуть, ліпше солом'яна згода, ніж золотий процес».

Я постукав до Покутського, будиночок якого стояв поряд з кам'яничкою Візняків.

— Що сталося, Прокопе? — стривожився майстер, побачивши мене.

Я не був у його хаті з того вечора, як утік через вікно від поліцаїв.

— У мене невідкладне прохання. Тодосій божеволіє. Позичте грошей. Я дещо дам, Микола допоможе, і відправимо бодай до Польщі. Може, йому пощастить влаштуватися кочегаром на пароплав. На устах одне слово: Канада.

Старий заходив по кімнаті, цмокав. Потім враз зупинився біля стола, тупо подивився на складені газети, знов пройшовся з кутка в куток і пробуркотів:

— Що це за пошесть така? Я питаю тебе, що це за пошесть?

Я не мав що відповісти.

— Немає більше терпіння? Коли так піде далі…

Він не докінчив. Видобув з шафи гаманець, поклав на стіл гроші.

— Бери.

Я заховав гроші, погляд мимохіть упав на газетний заголовок: «Тимчасовий відхід з Києва».

— Поляки здали Київ? — запитав я.

— Відступають.

Покутський стояв біля вікна, зігнувшись і заклавши за спину руки, як втоптаний у долівку. Він навіть не відповів на моє «добраніч».

Виявилося, що ми дещо маємо. Принаймні Тодосієві вистачить добратися до Гданська. Наступного дня я випросив у кашоварів телятини, позбирав зі столів у їдальні залишений солдатами хліб. Коли я прийшов з роботи, Грушевич походжав по льоху в піднесеному настрої, а Тодосій сидів на нарах.

— У нас великі успіхи, — похвалився Грушевич. — Ми дістали Тодосієві паспорт.

Олекса виніс з кутка пляшки з самогонкою. Ми порозсідалися на долівці, пішла по колу кварта. Хміль одразу вдарив у голову, і почуття розлуки загострилось. Ми тихо заспівали. Ганиш жалібно виводив: