Розділ «Книга перша»

— Не журися, — зло посміхнувся я. — Власті — худоба така: обчистять і звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь і не доводь мене до краю.

— Цить, Прокопе, діти сплять.

— Я ж потиху.

— Ти розкричався, Прокопе. Я не сподівалась, що ти так можеш… Іду, виводжу…

Дивних погоничів могли б побачити тої ночі колобродівчани: легкою, скрадливою ступою ми тричі пересікли село туди і назад, притримуючи на кінських крупах роздвоєні кірцеві мішки. Під копитами тихо потріскував хрусткий льодок на калюжах, шмагав вітер, повернувши зі сходу і свавільно розгулюючи німим селом.

За першим разом я сповістив про реквізицію Байдисі й Ревеці, за другим — Молотковському і Загаті, за третім — Ковальчукові й Богданові Онуку. Ковальчук досвіта виїхав скрипучим, вивершеним мішками возом до вертепу.

Я вже не міг заснути. Мене дивувало, що Марина відчула тривогу лиш тоді, коли зерно опинилось у безпечному місці. Вони кілька хвилин тихо перемовлялися з Левадихою біля воріт, і до мене під оборіг дзвоном упало два слова: «На знищення…» Ще дбайливіше закидавши схрон, я став самозабутньо копатися в пам'яті, шукаючи в противагу цим двом словам інших — значливіших і загальніших. Та їх не було. Те, що таїлося за ними, було знайоме мені. Я його бачив колись дома, з ним не могли собі дати ради батько і мама, воно жило в інших хатах, але ще не мало назви. На війні щось близьке від нього збіглося з назвою «смерть», але там ми принаймні знали, що нас уб'ють, і це не мало магічного впливу на людину-солдата. А в цьому «щось» якраз була якась магічна сила. Це був злий бог, якого можна було бачити і не бачити, якого можна було чути і не чути, але його присутність ніяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не піддавалась осмисленню і розчленуванню, як прокляття.

Зустрівшись поглядом з іноплемінцем, дикун не може відбитися від почуття, що його хтось переслідує. Те саме приблизно було й тут. Але воно гіпнотизувало мільйони, і не було ідола, в молитві до якого скріплювалися б сили душі.

Вранці я не пішов до каменоломні. Левадиха раз по раз виходила до воріт, запитуючи, «що чувати в селі». До ладу ніхто нічого не знав. То на одному, то на іншому кутку валували собаки, гавкіт поволі пересувався у наш кінець. Я сподівався, що до «гостей» всі підготувалися. І возів, як на таке село, справді назбирали мало. До півтора десятка. Зерно годилося хіба коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сіно і конфісковану упряж. Робилося це з азіатсько-слов'янською богобоязливістю, методично, з вірою у святу неминучість подібних актів. На обличчях реквізиторів була така невинність, що воістину про них сказано:

І селища, котрі найближче, ми

Даниною обкладем: оддадуть

Вони нам гроші і добро

І годувать нас будуть не із волі.

Здебільшого постраждали незаможники, які вирішили не ховати зерно, мовляв, не загребуть же останньої пучки з комори. Татаринова Параска бігла за обозом, заломивши руки, і страшно роззявленим ротом вигукувала:

— Най вас наглий шляк трафить, грабіжники! Най вам печінки повипадають! А щоб ви свої поганські нутрощі повиригували!

Вона обводила лисі гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на смак прокльони, і знову голосила:

— Та вже й землю заберіте, турки-монголи! Най буде, як при панщині. На дідька мені земля, коли все, що вона дає, забира-а-а-аєте! Робіть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск із землі? Який?!

І знову губи її знесилено затремтіли, тіло підломлювалося, як ціп, здавалося, Параска зараз упаде і більше не зведеться. Але де та сила видобувалась з неї!

— Що з того, що поле вважається нашим? — питала вона, похнюпившись, тихо й жалібно. — Щороку підчищають як не одні, то другі, то треті. Що з того, людо-о-оньки-и! Гоніть на панщину. Не хочу поля, могили моєї тяжкої.

— Наказ, матінко, наказ, — на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк. — Держава, матінко, держава погибає.