Розділ «Книга перша»

— Гай-гай, — ніби підслухавши мене, каже Гривастюк.? Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго… Тю! Посторонок зіскочив. Тпру-у-у, чорти на вас!

«Атож рідна для тебе, жмикруте, — подумав я. — Як рідною була для твого батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська імперія. А з'явиться тут який-небудь «орден визволителів», ти притьмом побіжиш назустріч з короваєм й лизатимеш чужинецькі сідниці».

Я заклав на орчик петлю, пробігсяза саньми, щоб розігріти ноги. Коли я знову сів, Гривастюк не повертався до початої теми. Мені чогось встрелило в голову, що завжди після лихоліть люди намагалися оточити себе стилізованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом прагне звільнитися від намулу, що осів у душі, од згадок про трагічні безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на протилежному полюсі скупчувалися уподобання, які повинні їх заперечити. Фатальну помилку роблять владики, які не підтримують цього процесу оновлення, а ще більшу — коли гальмують його.

Почалося Залісся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах містечко. На вулицях гамірно, товпляться в квітчастих шалях, капелюхах, мазепинках, баранкових і заячих шапках, над усім — рик дзвонів, галас дітиськ, прапори. Очевидно, свято таким і повинно бути, то навіщо його ганити чи ввалити. Та й інше: люди палкі до видовищ і не особливо розбираються у їх мотивах. Притому десь з початку віку хвалять речі, аби вони швидше спротивилися, і огуджують, щоб довше викликати жаль.

Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вільне місце біля старої каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив коней верітками. Покинувши сани на війтиху, ми рушили до середмістя. Площа завивала тисячами голосів. На балкончику одної з кам'яниць у паперових квітах, килимах і прапорах заплуталося кілька вичічканих верховодів. Якийсь низенький, з масивною, підпертою метеликом бородою щось вигукував і розмахував руками, а натовп відповідав йому оваціями. Гривастюка взяла нетерплячка.

— А що, може, нам до стіни дістатися? — вже втрете питав він. /? вдавав, що не чую, а Гафійка справді його не слухала, роззявивши ротика на промовця. — То я, мабуть, піду. Онде й знайомий війт з Кадубівки.

Ми залишилися в гущавині. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду, посунув у напрямі до балкончика, де стояли в зелених капелюхах війти з сусідніх з Колобродами сіл.

Людей прибувало, задні напирали на передніх, на площі вже не було де голці впасти. Пахло нафталіном з турецьких хустин, міром з чобіт, смаженою цибулею з волосся, прілим духом залежаної шкури кожухів і потом. У боки впиралися вузлики, з примерзлим хлібом і коржами, в кишенях потріскували зернята з гарбузів, яких понабирали для розваги в дорозі.

— На Україні,- долинув голос промовця, — найбільші визвольні здвиги відбувалися тоді, коли народ відстоював свої релігійні ідеали, свою віру…

— А що таке ідеал? — пошепки запитала Гафійка.

— Хліб, — відказав я голосно, і всі зокола повернулися до нас обличчями. — Він пояснює, чому ми називаємо хліб святим.

— А села довкола голодують, людей викошують тиф і дизентерія…

Наші сусіди згідливе закивали головами. Для цих людей не мало особливого значення те, до чого веде свою бесіду чоловік з чорним метеликом. Вони поз'їжджалися з надією вчути два-три слова, які становили зміст їхнього життя, знайти в них підкріплення своїм одвічним думкам. А релігія? Релігія — це крівця, вироблена в клунку вічного страху й злидоти. Скільки про неї не балакай, ти людям нічого не додаси до того, в що вони вірять. Інша справа, якби чоловічок з метеликом спробував посягнути на те, у що вони вірять, Тоді протест розростався б на кожній бруньці несправедливості. Невпору забрати в людей бога — це зробити їх релігійними бандитами, і не важливо, явними чи підпільними. Але чоловік з метеликом з великого розуму звертався до їхніх релігійних почуттів, і його слухали з єдиною надією: а може, він все-таки щось скаже.

Нас здушили. Гафійка повисла в юрбі боком до мене, метляла внизу ногами, не досягаючи землі. Я ледве видер з кишені руку і сперся на чиїсь плечі. Гафійчині щоки пашіли рум'янцем. Вдихаючи залах її кіс, я обливався пото«?. У глибині натовпу хтось заверещав.

— Чого ми сюди забилися? — пошкодувала Гафійка.

— Клич ангелів, аби нас звідси висмикнули, — сказав я. — О, прочитаю за це таткові молитву, — ледве прошепотіла вона пересохлими губами. — Пити хочеться.

- І мені.

— Довго він ще буде казати казання?

— Ось зараз священик помахає над головами кропилом і почнуть розходитись.

Спереду кілька рядів опустилися на коліна. Увесь шарваок відхлинув назад, почалась давка, заголосила жінки і діти.