— Не мели, — перебив мене Семен. — Якби це казав Богдан Онук, то марниці (він боїться лишити спідницю і лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до жінок чоловічок, що важко уявити. От уже плодовитий! Мені здається, він готовий сісти в гніздо замість квочки. Ну, а ти? Набрався європейської культури, досяг чинів… Не повірю.
— Правда, Семене.
— Що ти зарікаєшся! Ще по чарці?… Зарікатися не варто. — В одній людині світові не розходиться.
— Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсіди пасуємо з дива, коли випадає слушна нагода. Значить, помуштруєш. Не тоді коня сідлати, як треба сідати.
— В селі, Семене, є фронтовики, здорові хлопці, а я геть порваний, порізаний, побитий… «І навпаки, якщо хто відчуває, що бажання помсти і гнів спонукають його не обдумуючи кинутися на напасників, то йому повинно прийти в голову те міркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому врятуватись, і що при очевидній нерівності сил краще з честю відступити або здатися, ніж нерозсудно йти на вірну загибель…[12]»
— Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всіх. Скажу тобі: не риба, не м'ясо, а щось наче гриб…
— Але ж одна бджола меду не наносить, — впирався я. — Нехай для початку хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушниці, а я тим часом пригадаю дещо з тактики.
— Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося і драпало.
— Ховатися не могло, Семене. Війна почалася з відстані ста двадцяти кроків. Так і закінчилась.
— Повсюдо! — Семен розчервонівся як рак. — Я знаю. Я все знаю. Збагни: якщо ми зупинилися на тобі, то неспроста. Голови мізкували!
— Я й не стверджую, що гарбузи.
Семен закресав кісточками, та раптом засміявся:
— Домовилися, Прокопе. Між іншим, я чекав, що ти не зразу погодишся, принудиш себе попросити. На твоєму місці я робив би те саме. А тепер признайся: ти німецькою володієш добре?
— У шпигуни не піду.
— Потішний ти хлопець! — Семен сів ближче, дихнув запахом залежаного сіна. — Ти і французьку та італійську знаєш?
— Переважно команди, — відказав я, зціплюючи зуби.
— Утни по-німецьки.
— Чого так зненацька?
— Просто хочеться послухати. — Він почав говорити стриманим, переконливим голосом, очевидячки милуючись своїми інтонаціями. — Прошу, Прокопе.
— Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben[13]
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люди зі страху.В облозі» автора Андрияшик Р.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша“ на сторінці 18. Приємного читання.