— Стій, сучий сину! Стій! То я відкопав…
Андрусь біг униз до села. Спілка, важко теліпаючись, подався за ним. І тут казан випав з Андрусевих рук. Прокотившись кілька метрів, ударився об чорний оскал каменюки і розбився. Уцілів лиш людський череп величиною з півлітрове горнятко.
Андрусь і Спілка стали над черепом як укопані. Потім Спілка для більшої певності оглянув осколки казана і надщемлений камінь.
— Чого на світі не буває! — сказав він і, проткнувши затичкою люльку, набив її знову потерухою.
— А ця голова одрубана, — сказав Андрусь. — Чого б її інакше захоронювали в казані? Може, її відсікли в татарське нашестя? Тіло пішло з Дністром або згоріло, а череп поховали.
— Цілком може бути, — спокійно погодився Спілка, потягуючи люльку. — Скільки тих голів пішло за Татарщиною!.. А ти — моторний, — мовив він трохи згодом, звертаючись до Андруся. — Шпаркий, бестія.
— Хи-хи! — засміявся Андрусь. — Ви наклали б на себе руки, якби я втік з золотом.
— Чогось довго не несуть мерця. — Спілка з-під долоні зиркнув на село.
— Принесуть, нікуди він не дінеться, — запевнив Андрусь. Нарешті з вулиці виповз затиканий корогвами язик процесії. Всупереч звичаєві, труну везли підводою, бо Ковальчук вмер не природною смертю і не заслужив такої пошани, щоб тіло несли до могили. У першому ряді процесії, вся в чорному, йшла Марина.
На фронті мені самому доводилося закопувати вбитих. Та це робилося в мовчазній, запеченій болем скорботі за тих, хто на черзі. А Ковальчука ховали поспіхом, машинально, перешіптуючись. Лунко загримав молоток по труні. Гриміт пройшовся по юрбі схлипуваннями. В цьому останньому гримоті є щось таке ж таємниче і маркітне, як у крику новонародженого.
— Не його жаль, — зітхнула Марина. — Жаль того, що він міг бути добрим.
Зверху хляпає змішана з вапном глина. Я дивлюсь на павутину балок і кроков, на сітку лат, за якою чисте блакитне небо. Якби сьогодні вийшов Мельник, з боку Дністра вже можна було б бити драниці.
Звечора Мельник просив мене зачинити до льоху начиння, аби не нестися з ним уранці, а наступив ранок — прибігла його жінка:
— Не ночував дома, не повернувся.
Ми обійшли бункер, оглянули каменоломню, перепитали всю вулицю — ніхто нічого не знає.
Непевно стало. Швидше б укрити хату, вимастити хоч один куток і переселитись. Тоді нікого на слово не підпущу. Гордій ходить похмурий, Хрущ насвистує одну й ту саму мелодію і вдає, що його не обходить ніщо на світі. Гордій невиспане хмуриться, витягується, спльовує. Мельник пропав, і це всіх пригнічує. Теж сплюнувши, я іду на Лісничівку до Крижа за перепусткою до Залісся. Збираюся дещо купити, поки не розійшлись гроші.
Під замком, відмахуючись від мух, стояли осідлані коні, навколо ліниво бродили роздягнені до пояса, брунатні від загару стрільці. Одного з них я запитав, чи можу побачити Крижа.
— Поцікавтеся у чергового. Ось він на ґанку. Вродливий юнак років двадцяти недбало кинув на мене синіми очима, поправив поясний ремінь з кобурою і загородив вхід.
— Чого треба? — вавкнув він, не поворушивши губами.
— Криж нікуди не поїхав?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Люди зі страху.В облозі» автора Андрияшик Р.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша“ на сторінці 122. Приємного читання.