Розділ «1-а Запорізька авіаційна ескадрилья, 1920–1921 рр»

В школе было 2 начальника: один француз полковник Дешевре, а второй начальник, который фактически ему подчинялся, польский полковник Кежун, бывший офицер русской армии.

Инструктора были французские: оджюданы (подпрапорщики) Девелер и Говен, польские — майор шеф пилотажа Гарновский, один поручик, один хорунжий и плетуновый (старший унтер-офицер) Пентак, техников по фамилии не помню. Из армии УНР инструктора — полковник Жаховский, бывший начальник Запорозької авиаэскадры, в которой прежде служил я, Островидов — капитан (сотник) инженер, Алелюхин — сотник, Золотов — поручик, и я хорунжий»87.

Цікаво, що поляки досить високо цінували льотні здібності хорунжого Аьва Скурського, вважаючи його одним із найбільш досвідчених українських пілотів. Коли у 1921 р. у Шлезьку (поряд із Бидгощем), що у той час належав Німеччині, почалося повстання місцевого польського населення, і Польща відправила у цей регіон своїх добровольців, до справи було залучено і А. Скурського. Один з ветеранів 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї згадував: «Скурский считался очень хорошим летчиком, и когда было восстание против немцев, то Скурскому доверяли летать вдоль германской границы, считаясь с тем, что он опытный и может выйти из любого затруднительного положения»88. У польському повстанні у Шлезьку в якості пілота брав участь і П. Золотов, який зі свого літака розкидав листівки.

Крім авіаційної школи, у Бидгощі діяла школа механіків, де працював технічний персонал зі складу 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї. Побут українських льотчиків у Польщі не був одноманітним. Так, Олександр Жаховський і його дружина, яка мала гарний голос, за участі інших жінок-українок влаштовували свята для членів ескадрильї. До того ж, місто неодноразово відвідував колишній скарбник Повітряного флоту УНР Петро Білон, який прийняв священицький сан. Зокрема, він приїздив до Бидгощ 20 липня 1921 р., у день св. Іллі, — на свято Повітряного флоту УНР. Після урочистого молебню о. Білон зазначив, що «ми знаходимось тимчасово у Польщі і що за допомогою Божою ми розіб’ємо більшовиків та повернемося до себе на батьківщину, закликав до терпіння»89.

Всього станом на 28.04.1922 у Бидгощі перебувало 53 військовослужбовці 1-го Запорізької ескадрильї, а саме:

а) військові льотчики: підполковник Олександр Жаховський, сотники Сергій Островідов та Павло Золотов, хорунжий Аев Скурський;

б) льотчики-дозорці: сотники Павло Вержбицький, Микола Тоцький, поручик Софрон Цибульський, хорунжий Степан Ющак.

в) колишні учні українського відділення авіаційної школи, льотчики-дозорці: сотники Василь Сухенко, Венедикт Олексієв, Панас Аещів, поручик Віктор Кудрицький, хорунжий Іван Бурба, а також хорунжий-механік Павло Федюк;

г) 37 механіків і майстрів інших технічних спеціальностей на чолі зі старшим механіком Савою Білогубеком;

д) завгосп ескадрильї Іван Молоко та завідувач фотографічною справою сотник Сергій Пономаренко90.

Влітку 1922 р. стабільне життя 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї закінчилося. За роботу у своїх школах поляки замало платили українським воякам. Ця обставина була терпимою доти, доки особовий склад ескадрильї перебував на військовому стані: мешкав у казармах і харчувався з армійських кухонь. Коли ж українським фахівцям довелося самостійно винаймати житло, зарплатня, яку вони отримували, виявилася недостатньою. За таких умов почався розпад ескадрильї. Наприклад, льотчик А. Скурський, старший механік Сава Білогубек (чех з-під Бердичева) та механік Іван Зінько (киянин) влаштувалися на завод «Блюмве» у Бидгощі, але пропрацювали там недовго, оскільки частина польської громадськості, з огляду на високий рівень безробіття в країні, обурилася приймом на роботу українських фахівців, коли польські, начебто, залишалися без роботи.

Прапор 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї.

На лицьовій стороні — пророк Ілля на тлі літака, на звороті — тризуб. Прапор був захоплений радянськими військами у 1945 р. Нині зберігається у Центральному музеї збройних сил (Москва)

Відтак, наприкінці 1922 р. 1-а Запорізька авіаційна ескадрилья остаточно припинила своє існування, а її колишні військовослужбовці розпорошилися по всьому світові. Зневірившись у майбутньому на Заході, на батьківщину повернулися видатні українські льотчики Віктор Павленко, Федір Алєлюхін та Аев Скурський, а також окремі механіки та інші спеціалісти. Згодом усі вони були репресовані радянською владою. Фахівці-техніки української авіації, переважно з числа тих, які до Першої світової війни були студентами політехнічних інститутів, закінчили своє навчання вже в Європі. Так, сотники Сергій Островідов та Василь Сухенко, здобувши освіту, вже у 1930-і роки стали відомими французькими інженерами. Частина українських авіаторів осіла в Польщі; серед них теж є видатні постаті. Так, поручик Павло Золотов став одним з організаторів і керівників цивільних авіаційних клубів Польщі та був власником двох літаків, на яких перевозив пасажирів і робив показові виступи. Після Другої світової війни П. Золотов знову залишився у Польщі й уславився як майстер з ремонту рідкісних старовинних зразків літакобудування. Життєвий шлях декого з піонерів українського неба закінчився далеко за океаном. Приміром, останнього командира 1-ї Запорізької авіаційної ескадрильї підполковника Олександра Жаховського доля закинула аж до Бразилії, а незмінного завгоспа Повітряного флоту УНР Івана Молока — до Аргентини.

На закінчення хотілося б навести слова колишнього начальника канцелярії Повітряного флоту УНР, священика Петра Білона, які він присвятив своїм товаришам по зброї: «Не можна поминути мовчанкою й значення в наших визвольних змаганнях діяльності нашого літунства. Не дивлячись на різні технічні браки, особливо в 1919 році, авіяція виконала те велике завдання, що на неї покладалось. Самопосвята й геройство наших літунів було важне й тяжке. Треба було щодня літати у глибоке запілля ворога, вивідувати, де ворог знаходиться, звільмувати його місце розташування, а, де треба, й обстріляти ворога. Часто доходило й до бойових сутичок з ворожими літаками. І ось, у цих повітряних боях наші літуни несли службу керування вогнем нашої артилерії, а під час відступу — цінними відомостями про віддаль від ворога. При щоденній праці вивідування ворожого фронту й запілля, при старанній, дуже потрібній розвідці на поодиноких відтінках фронту рідко коли обходилось без бойових дій з ворогом. Наші літуни відбували, як на ті часи, дуже великі рейди, поборюючи часто 800–900 кільометрові простори в запіллі ворога. В часи цих далеких рейдів, наші літуни знижувались до 300–200 метрів над лініями ворога і засипали його кулеметним вогнем. Досить часто вони відлітали й за кордон з різними дорученнями державного значіння»91.