Розділ «СТАВКА ПРОВОДУ ОУН у 1943–1945 роках у селі Бишки»

Другі більшовики прийшли до нас у жнива, в серпні 1944 року. Одного разу прийшов до нас “Гриць” із хлопцями і каже, що “будемо у вас криївку робити”. Тато пояснює, що нема де її робити, бо підвали для того вже не надаються, вони захаращені різними речами, їх треба вичищати, підправляти. Але “Гриць” дуже наполягав на тому, щоб зробити криївку негайно. І зробили її в хаті. За одну ніч поставили в хаті ще одну стіну, тато її заштукатурили, і між двома стінами утворився простір — криївка, у якій можна було стоячи сховатись. Вхід був із чердаку й користувались нею в разі облави чи якоїсь небезпеки.[19]

До нас багато тоді приходило різних осіб. Приїздила зі Львова часом дівчина Гринька і тут із ним зустрічалась. Я її вдень через ксьондзів клин до лісу відпроваджувала. Але тоді ще тих трьох хлопців у нас не було. Бував у нас також Роман Шухевич. Його добре запам’ятала. Коли, тепер вже, виставили в церкві його портрет — я його відразу пізнала, і потекли сльози. Він дуже замітний. Сивоокий. Красивий. Сльози течуть, кажу до сусідки: “я його десь виділа” — і пригадала, що він був у нашій хаті”.

ЗАГИБЕЛЬ ЯКОВА БУСЛА — “КИЇВСЬКОГО”

“Літом 1945 року у нас був лише Гринько і “Київський”. Одного разу Гринько кудись пішов і три дні його не було. Ми з мамою коноплі вибирали і молотили, готовили їх мочити в ріці. Але завжди треба було дивитися, чи нема чого небезпечного в селі. Я підійшла до ясенів, глянула й дивлюся — коло хати стрия Тимка Віцинського стоїть фіра і якісь люди, вдягнені в чорні мундури. Це не москалі, подумала, вони інакше вдягнені. Хочу вдостовіритися, хто це. Полетіла я на дорогу, на горбок. Тут сусідка Стефка. Питаю: “Що там за хлопи стоять? Це якийсь похорон?” “То не похорон, — каже вона, — вони вийшли від твого стрия і там стоять, а фіра вже там давно стоїть”. Я приходжу до мами й кажу, що там якісь стоять. Може, ще зо три сніпки коноплі обмолотили, як мама каже: “Йди до хати й винеси мені води живенько, бо зіпрілисьмо”. Я пішла до воріт, а вони слідом за мною йдуть. Я ще встигла закрити двері, а він (“Київський”) вже скорше виліз на стрих драбиною і там спрятався. То були місцеві стрибки з Козови, межи ними були й наші, які нам помагали. їх було всіх з п’ятеро. Він міг думати, що це облава, що буде в хаті ревізія (обшук), і не знав, що це стрибки. Тому зробив діру в даху й вискочив зі стриху на землю, але, мабуть, щось собі пошкодив, може, підвернув ногу. Його побачили й почали по ньому стріляти. Вже під самим лісом його поранили, але ще йшов, лише став ще більше кривати (кульгати) й, щоб не попасти живим у руки ворога, себе застрелив. Стрибки взяли його мертве тіло за ноги й з горба поволокли вниз, вкинули на фіру й повезли до Козови. Це було вдень, після обіду, в п’ятницю або суботу. Багато людей це бачили. Я гадаю, що хтось продав, бо чому прийшли тільки до нас? Там ще були “хати”, а до них не пішли. У стрия вони наїлися і напилися. Тому до нас за випивкою не йшли. Це не випадок. Тоді нас не забрали (не арештували).

Після того, як стрибки виїхали з села, тато закликав сусідського хлопця, Івася Ганущина, Шинкарів Паськи сина, й разом розібрали цю перегородку й розкинули ту криївку. Там було з півбутля спирту та щось завинене в хустці. Видно було, що там були гроші. Хустка була велика, вовняна й зав’язана. Чи там були ще книжки, чи самі гроші, я не знаю. Ще було там з півлітри йоду. Це все, що було в тій криївці. Віднесли до тої старої хати по сусідству, де ніхто не жив. То було наше подвір’я пополам. Тут колись була стара криївка. Тато з цим хлопцем по черзі пильнували, щоб хто чого з тих речей не забрав. Як стемніло, вечором, прийшов Ґоляш ще з одним хлопцем і всі ці речі забрали. Цей хлопець, що помагав розбирати криївку і виносити з неї речі, тепер живе у Бишках коло сільради.

Через день або два до села приїхали москалі. Було ще рано. Я пішла збирати корові траву. Дивлюся, коло нас повна машина москалів. Поставили щось таке на триніжках (кулемет). Заходжу до хати й кажу: “Тату, коло нас повно москалів. Певно, до нас”. Я говорю, а вони вже в хаті. Тато тільки встали з ліжка, ще в калісонах. То раненько було. Зразу пристали до тата. Обзивали “бандьорою”, били тата по ногах маґільницею. Стали шукати. Все перерили. Попороли подушки, подерли перини. Забрали всі наші речі, що колись тато мали в магазині ще за німців. Я хотіла взяти собі з тих речей коралі, але москаль вдарив мене по писку, я розплакалась і вже більше нічого не рухала з тих речей, що вони позабирали. Зразу нас тримали в хаті. У хаті були тільки я і тато. Мама з меншим хлопцем ночувала в цьотки і в хаті її тоді не було.

Посадили нас на машину, повкидали на неї всі наші речі й завезли зразу на подвір’я Ґоляшихи, де стояв їх штаб, а потім до Козови. Мене не били, я ще була дитина, а тата били і в Бишках, і в Козовій. Питали, де ми тримали “бандьору”. Ми вже раніше домовились, як нам на слідстві говорити, й того тримались. Ми казали, що того чоловіка, що вискочив з нашого стриху, ми не знаємо, ніколи його не виділи, що він до нашої хати зайшов випадково. Що жодної криївки у нас нема й ніколи не було, бо коли б була, то він до неї сховався б. Що ж до старої криївки, що була в підвалі (вона була розмаскована), то тато пояснив, що її він викопав за німців і ховав тут продукти та різні хатні речі від німців і польських банд, які грабували тоді мирних людей. Дві неділі тримали нас у Козові, а потім звільнили, і ми прийшли додому.

Згодом приходили хлопці (слідчі з СБ від “Михайла”) і докладно розпитували всіх нас, як це сталось. Гринька також допитували. (СБ прийшло до висновку, що стрибки в хату зайшли випадково, бо коли б знали, що там хтось ховається, були б обережніші.) У селі заложили колгосп. Ніхто не хотів бути головою. Тоді на голову призначили нашого тата. Совєти думали, що тата за це вб’ють, але тата не вбили. У 1949 році мені вже було 18, і я вийшла заміж за Стасюка Михайла. Він з 1930 року, на один рік старший за мене. Тато його, Йосиф Іванович, з Бишок, а його мама, Анна Михайлівна, з Потока. Восени 1949 року тата з колгоспу вигнали, сказали: йди суши сухарі на дорогу. А весною 1950-го приїхали нас вивозити. Вночі з Бережан забрали Володька (він там вчився). До нас приїхали рано. Євген вже пігнав пасти, то його з лісу забрали. Усіх нас відвезли до Козови, а звідти завезли до Бережан. Тоді то був великий вивіз, багато людей вивозили. З Бишок вивозили тільки Лихолатів, а мій чоловік Стасюк, то його не чіпали. Але він не хотів без мене й усіх нас залишатись у селі, тому поїхав з нами. У Бережанах стали знову перевіряти списки. Чоловік мій каже, що він Стасюк, і показує на мене: “А це моя жінка, також Стасюк”. Так нас відпустили, бо в списках на вивіз Стасюків не було.

Під вечір ми прийшли додому. А тут повна руїна. Люди все, що в хаті було, позабирали. Думали, що вже ніхто не повернеться. Лишилось лише відро неперебраних бараболь. Дуже важко було жити. (І, згадавши ті страшні часи, Софія Олексіївна заплакала. — В. К.). У 1951 році родилася в нас дочка Галя. А потім нас із хати вигнали, а хату забрала сільрада. Не було де жити, й ми поїхали в Томську область до батьків. Чоловіка ще й в армію забрали. Служив у 1951–1954 роках у Ленінградській області, в Естонії. Сам він добрий будівельний майстер. Так мучились, доки не сконав Сталін. Стала відлига. Проголосили амністію. Із заслання почали вертатись. Найперше вернувся до Бережан брат Володько, прописався. Потім до сина вже приїхали тато й мама в 1961 році. Вони вже давно померли й похоронені на місцевому цвинтарі. Ми в Криму ще трохи жили. Там всі нас “бандьорами” обзивали, всякі капості робили. До Бережан вернулись ми щойно в 1969 році. Тут брат допоміг нам якось прописатись, своїми руками помаленьку збудували хатину, обставили її, чим могли, та й господарюємо. Ми пенсіонери, живемо з нашою середущою дочкою, виховуємо своїх маленьких внуків”.

Як Лихолати-Стасюки відбудовували своє зруйноване родинне гніздо — це повна горя і печалі довга історія, яку потрібно описувати окремо. їхня мужня поведінка у найнебезпечніших життєвих обставинах гідна пошани й найвищої похвали. Це справжні патріоти!

ЯКІВ БУСЕЛ (“КИЇВСЬКИЙ”, “ГАЛИНА”)

Біографічна довідка

Батько — Бусел Григорій Іванович (1870–1947), підпрапорщик кавалерії російської армії, на військовій службі в м. Митава біля Риги в Латвії. Мати — Євфимія Бусел-Преварська (1870–1945). Їхні діти: Михайло, Марія, Олександр і Яків.

Після закінчення військової служби й виходу Григорія Бусла у відставку вся родина Буслів переїхала на Волинь до містечка Клевань і тут постійно проживала. У родини була мурована хата з червоної цегли по вул. Кірова, 13 (колись — Аптекарська), що її 1914 року поставив Григорій Бусел; помешкання збереглося донині. У цій хаті та у Клевані минуло дитинство Саші і Яші — майбутніх лідерів визвольного руху на Волині та Поліссі.

Марія (1910–1943) вийшла заміж за священика о. Маркевича Якова Вікентійовича (1899–1988). Він також культурно-освітній і громадський діяч на Волині. Політв’язень польського концтабору в Березі Картузькій (1939). Восени 1944 року арештований НКВС і засуджений на 15 років тюремного ув’язнення. Звільнений з тюрми 1954 року і відправлений на заслання, на якому був до 1971 року: відбував його в Караганді, в Казахстані, в Омську, Іркутську і Чимкенті. Помер 8 грудня 1988 року в Клевані й похований поряд із дружиною Марією Григорівною, її братом Михайлом Григоровичем та їх матір’ю Євфимією Бусел. Лише батька їх, Григорія Івановича Бусла, з ними нема. Він помер на засланні, й могила його в місті Кизил Пермської області. Дочка о. Якова Маркевича і Марії Григорівни Наталка (1929 р. н.) була вчителькою математики в Острозькому районі. З 1950 року була у підпіллі ОУН і загинула, мабуть, наприкінці 1951 року. Син їх, Костянтин Якович, політв’язень, автор дуже цінних спогадів про родину Буслів, помер 1955 року в Білій Церкві.

Олександр народився 29 серпня за ст. ст., 11 вересня за н. ст. 1910 року у м. Митава. Після закінчення української гімназії у Рівному продовжував навчання на математичному факультеті Львівського університету. Член ОУН. У липні 1935 року арештований польською поліцією і замкнений до концентраційного табору в Березі Картузькій, де його тримали 8 місяців. У червні наступного року Олександра знову арештували за революційну націоналістичну діяльність на Волині й засудили в травні 1939 року до 8 років тюрми. Та у вересні того ж року внаслідок війни Польща впала і багато в’язнів повиходили з тюрем на волю. Повернувся до Клевані й Олександр. За совєцької окупації, з осені 1939 року до початку 1941 року, Олександр Бусел працював директором школи в селі Милостів. На початку 1940 року він одружився з Онисією Корніївною Селе-пиною, членом ОУН, яка разом з ним була засуджена в Рівненському процесі до 3 років тюремного ув’язнення за належність до ОУН та націоналістичну діяльність. У лютому 1941 року, щоб не потрапити до тюрми, Олександр Бусел перейшов у підпілля.

Під час Українського Державного Правління він брав активну участь в організації Обласної Управи в Рівному й очолював у ній відділ освіти. За українську національно-культурну діяльність на Волині й належність до ОУН німецька поліція у кінці лютого 1943 року арештувала Олександра Бусла, а 9 березня стратила його на подвір’ї Рівненської тюрми.

Яків народився 13 (25) січня 1910 року також у м. Митава. Але його дитячі та юнацькі роки проходили у родинному батьківському домі в містечку Клевань та на берегах мальовничої річки Стубельки. Освіту отримав в українській гімназії Федора Пекарського.[20]

З 1932 року Яків Бусел — студент юридичного факультету Львівського університету. У Львові мешкав у студентському Академічному Домі, де провадив революційну діяльність серед студентства. Уперше арештований польською поліцією 10 вересня 1933 року в поїзді Львів-Здолбунів при перевезенні на Волинь нелегальної націоналістичної літератури. У його валізі поліція знайшла і конфіскувала такі видання: “До боротьби за душу української дитини”, брошура (179 примірників); “Український народе!”, листівки (4145 примірників); “Молоді друзі, українські школярі!”, листівки (2420 примірників). За це вироком польського окружного суду в Рівному був засуджений до 4 років тюрми та позбавлення громадянських прав на 5 років. Внаслідок амністії у січні 1936 року, перед Різдвяними святами, він вийшов на волю. До осені працював на господарстві, розвів сад біля хати. З університету його виключили за його політичні погляди. У жовтні поїхав до Львова, працював кореспондентом газет, продовжував революційну діяльність.

Національно-визвольна боротьба на Волині проти польських окупантів і зокрема проти насланих з Польщі колоністів з кожним роком посилювалася. Виникла потреба створити окремий Провід для керівництва нею. Тому на початку літа 1935 року сформовано першу Крайову Екзекутиву ОУН Північно-Західних Українських Земель (скорочено: КЕ ОУН на ПЗУЗ). Очолив її Микола Кос, його заступником став Ярослав Старух. Майже всі члени Проводу були місцеві, зокрема організаційним референтом призначено Якова Бусла, а ідеологічним — Ростислава Волошина.