Розділ «Післяслово»

Чужинецькі сили, які хочуть задусити Україну, як націю, завше — і слушно — ідентифікують справжню, традиційну Україну, або з Хмельниччиною (до Переяслава), або з мазепинщиною (по 1709 р.). І бояться їх духа. Від нас жадають, щоб ми того духа виреклися. Ідеалам тих дороговказних епох хочуть, щоб ми протиставили комунізм, Тітовщину, Берієвщину, або т. зв. "демократію", тобто керенщину, за якою неминуче приходять соціялізм і большевизм.

Пропаґувати як взір устрою України "демократію", з безкарним толєрованням в ній чужинецької 5-тої колони під маскою ріжних "прогресивних" орґанізацій або й без маски, як лєґальні комуністичні партії, значить хотіти зробити з України певну жертву чужинецької інвазії або "світового уряду" якоїсь мафії.

З Москвою наш спір має йти під гаслом не компромісу, чи малловання, а під гаслом слів Хмельницького: "Нехай одна стіна об другу удариться, одна впаде, друга останеться". Вождями нової Хмельниччини мають бути нова каста нових хмельничан. В цім суть того, що я назвав бонапартизмом. Коли говорю про Бонапарта, не висловлюю очевидну істину, що збройну боротьбу за свободу нації має очолювати військовий, як очолював її Ґарибальді чи Блюхер. Хочу сказати, що в данім випадку воєнний ґеній мусить іти в парі з ґеніяльністю державного мужа, як це було в випадку гетьмана Богдана і Наполєона, творців нової держави, нового суспільства, шефів нової правлячої аристократії, чого прикладами в нашу добу є ґен. Франко і инші.

Демаґоґи, які теревенять про "народ" (якого хочуть обернути в рабство) і про "малу людину", окричують цю нову аристократію, як нову касту визискувачів. Ні! Це будуть люди, які погорджують в імя вищої цілі всім, що дороге "малій людині": вигодами, спокоєм, іділією, безпекою, карієрою, грошем, теплим домашнім кутом і достатком, забавами і насолодами шлунка і секса. Це — пророки, аскети, вожді і войовники. Це ті аристократи, що створили колись Орден Запорізький. Це — творці нових вір, націй, держав, історії. Без них "мала людина" завше стає погноєм якоїсь орди завойовників.

Таких викликав на Україну і Шевченко, був певний, що їх "діждемось таки колись", коли чекав приходу — "Вашинґтона з новим і праведним законом". Тобто воїна-законодавця в одній особі, з новим законом в одній, з мечем в другій руці — свого Бонапарта з когортою його вірних.

Автори, замотеличені дурманом московської "політграмоти" закидають мені, що я, як еміґрант, не розумію теперішньої української дійсности; що я не думаю в унісон з тою дійсністю, яку вони краще нібито розуміють і знають, що "ментальність українських мас — ооціялістична".

З тим закидом я стрічаюся вже більше, як сорок літ. Коли в 1909-13 рр. я доводив конечність повної сепарації від Росії, культурної і політично-державної, конечність боротьби з всякою Росією, — наша преса Наддніпрянщини відповідала мені, що це мої еміґрантські фантазії, чужі українській демократії; що "шляхом, вказаним Донцовим, українська демократія не піде". ("Укр. Жизнь"); що "нова програма Донцова не може бути програмою широких народних мас" ("Дзвін"), яких настрої вони краще розуміють… Кілька літ по тім показалося, що мої опоненти, які сиділи на Україні, гірше розуміли те, чого хочуть "широкі народні' маси", ніж я, сидячи на еміґрації. Тепер, в часописі сучасних москвофілів (еміґрантів 1941—45 рр.) читаємо, як то многі українці під СССР (а може й вони самі), в 1920-х роках вірили, що щастя Україні принесе Москва: "з формальної рівности й культурної незалежносте України (?) 1920-х років могла витікати надія, що… український народ під Совєтами… формальну рівність перетворить на фактичну".

У кого могла отака "витікати надія"? У Винниченка, у Грушевського, у цілої хмари наддніпрянських і галицьких соціялістів, які — через оту свою "надію" або незабаром повтікали до "гнилої Европи", або заповнили собою московські концентраки. Наш "впередовець" каже, що ця надія була оправдана! Я ж в ті 1920-ті — роки писав, що та надія не була оправдана; що це була надія людей з перевернутими мозками, що ці надії коштуватимуть країні масу жертв і крови. Хто ж, отже, виразніше, бачив тоді совєтську дійсність? Еміґрант, чи ті сліпі й глухі підсовєтські політики українські? Як справжні плебеї, бачили вони тільки формальну, декляративну, реклямну сторону справи, а не її укриту внутрішню суть. Краще отже тим сліпим і глухим адораторам Сходу не висувати закиду "еміґрантських фантазій". Це демаґоґічний викрут людей, з браку річевих арґументів. Можна бути "внутрішнім еміґрантом": сидіти в країні і бути глухим на голос власної національної правди.

Під час першої війни, ті сліпці, які в 1917 р. плекали надію на Москву і соціялізм, мусіли потім самі очолити протимосковський і протисоціялістичний рух українських мас. Під час другої війни, коли Москву викинуто з України, ті "маси" зараз же заходилися нищити у себе московську політичну і соціальну систему, і тільки німецька сила тому перешкодила. Так буде і під час нової війни, в чім на власній скірі переконаються наші нові москвофіли.

Роки 1917 і 1918 ще повторяться. Тоді треба буде, щоб на чолі нації стала нова провідна верства, яка й обєднає й поведе за собою націю, не обєднуючись з живими трупами і — як казали у нас в старовину — "не радячись з слабими про силу, з сліпими про світло, з розбійниками про мир і згоду".

Богом данний вояк, якому усміхнеться щастя-доля, "un soldat heureux", який, з своїми довершить недовершене в 1917-22 рр., у Києві, — буде не лише людина думки і волі. Він мусить бути натхнений не дрібними ідейками загибаючого світу ("проґрес", "справжня демократія", справжній соціялізм"), а тою нашою стародавньою містикою, яка одна лиш зломить темну, шаманську містику панування червоної чи білої московської орди; яка дасть остаточну перемогу Київу над Москвою, тою містикою, яка вічним вогнем блискає з лєґенд старого Києва (про Апостола Андрія, про Кожемяку, лицаря Михайлика), з нашої історії, з письменства ("Слово о Полку Іворя", Шевченко), з Св. Софії Київської.

Лиш ця містика, яку ігнорувалося досі, дасть непереможну силу новому 1917 чи 1918 року. Той лиш, хто знайде ключ до неї, заложить міцні, реальні підстави нової Київської держави. Треба, щоб "поруч Лаври станув Капітолій" (Е. Маланюк). Бо не встоятися йому — без неї.