Розділ «Військові священики Армії Української Народної Республіки»

Залізняк Дмитро, священик — панотець 1-го запасного військового шпиталю (після від’їзду з табору Ф. Сімаковича),

Лещук Михайло — панотець однієї з частин Армії УНР,

Никитюк Н., священик — панотець однієї з частин Армії УНР (у 1922 р. був призначений священиком парафії на Волині){504}.

Окрім того, за твердженням Петра Білона, деякий час священиком у складі Армії УНР був Кирило Стеценко — відомий український композитор.

Після того, як у 1924 р. Армія УНР була остаточно розформована, а колишній табір інтернованих українських вояків став станицею, у сан священиків висвятилось ще кілька військових. Це, зокрема, отець Михайло Павловський (полковник, колишній начальник відділу контррозвідки Армії УНР), Іван Грушецький (поручик Спільної військової школи, після висвячення — отець Йосип), Гнат Мартинюк (поручик Охорони Головного Отамана), Микола Редько (хорунжий), Степан Скрипник (хорунжий, майбутній патріарх УАПЦ Київський і Всієї Руси-України Мстислав), Володимир Судакевич (урядовець 3-ї Залізної дивізії, по висвяченні — отець Антонін), Дмитро Маган (колишній вояк 6-ї Січової дивізії), Білецький Олександр і багато інших{505}.

Українські православні священики — колишні вояки Армії УНР, героїчно проявили себе й під час Другої світової війни. Чимало їх було знищено комуністичними каральними органами та нацистами. Зокрема, один з панотців — Михайло Павловський, у 1940 роки став польовим православним священиком Української Повстанської Армії на Волині та згодом загинув на своїй посаді.

Біографічні дані найвідоміших військових священиків Армії УНР Волкович Анатолій Васильович

(2.07.1866–1922/1923), священик, протоієрей. Народився у с. Жукітки Чернігівської губернії. Закінчив Духовну семінарію, 9.08.1889 прийняв сан священика. З 3.02.1894 до 12.02.1918 був полковим священиком 13-го гусарського Нарвського полку російської армії, був нагороджений Золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці та всіма орденами до ордена Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою. З 17.03.1918 — панотець Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, з 6.07.1918 — Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка до часу його розформування 23.09.1918. З 30.09.1918 — панотець 1-го Запорізького полку ім. П. Дорошенка Армії Української Держави, з 12.01.1919 — 11-ї гарматної бригади ДАУНР, з 14.02.1919 — 1-ї пішої запасної бригади, з 22.03.1919 — 1-го пішого запасного полку до його розформування 5.05.1919. З травня 1919 р. — священик Запорізького кінно-козачого полку ім. К. Гордієнка, 17.12.1919 був інтернований поляками. З 6.06.1920 — панотець 4-ї Київської запасної бригади АУНР, згодом перейшов до 5-ї Херсонської дивізії. Був одрркений, мав 4 дітей (залишились у Полтаві). Помер і похований в одному з таборів інтернованих{506}.

Маринич Микола Агафонович

(25.09.1885 — листопад 1921?), священик. Народився у с. Бровки Сквирського повіту Київської губернії. Закінчив Київську духовну семінарію. 17.04.1917 добровольцем вступив до 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та став його полковим священиком. З 6.12.1917 був головним священиком військ Центральної Ради, з 13.03.1918 — панотець Інструкторської школи старшин, з 17.07.1918 — Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави, з 11.12.1918 — Чорноморського коша військ Директорії, з 1.02.1919 — Залізнично-технічного корпусу та 9-ї Залізничної дивізії ДАУНР, з 20.12.1919 — Збірної (згодом 4-ї) Київської дивізії АУНР. Учасник Першого Зимового походу. Був одружений, мав 3 дітей у с. Почучіки (?) Сквирського повіту Київської губернії. У листопаді 1921 р. взяв участь у Другому Зимовому поході. Потрапив у полон під час бою під с. Малі Міньки 17.11.1921. За неперевіреними даними, був замордований більшовиками. Встановити долю не вдалося{507}.

Матеюк Антоній Васильович

(?—1919), протопресвітер Дієвої армії УНР. Народився у с. Угнин Володавського повіту на Холмщині, закінчив Холмську духовну семінарію. До 1914 р. був священиком у с. Хижовичі Томашівського повіту Холмської губернії. Під час Першої світової війни евакуювався до Києва та був призначений військовим священиком 248-ї ополченської дружини. Один із керівників українського руху серед мешканців Холмщини та Підляшшя, на Холмському з’їзді у Києві 25–27.08.1917 був обраний заступником голови Холмського губернського виконавчого комітету. У 1917 р. — член Центральної Ради. Наполягав на беззастережному включенні Холмщини до складу УНР. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. перебував на посаді священика 2-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Навесні 1918 р. — у складі Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Після приходу до влади гетьмана П. П. Скоропадського мешкав у Києві. У листопаді 1918 р. приєднався до керівників Антигетьманського повстання та був призначений протопресвітером спочатку військ Директорії, а потім — Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів на тиф і був залишений у лікарні м. Жмеринки. Того ж місяця, по захопленні міста білогвардійськими військами, страчений{508}.

Обертович Михайло Тимофійович

(30.09.1888—?), священик. Народився у Житомирі, закінчив 1-у Житомирську чоловічу гімназію, висвячений у сан священика 2.02.1913. Під час Першої світової війни був полковим священиком 5-го запасного піхотного полку й ударного батальйону 71-ї піхотної дивізії, був нагороджений наперсним хрестом, орденами Святого Станіслава 3-го та 2-го ступенів. У 1919 р. був панотцем 1-го кінного полку ім. О. Осецького та 4-го пішого рекрутського Сірожупанного полку ДАУНР. З літа 1920 р. — панотець 21-го куреня 3-ї Залізної дивізії та пізніше всієї 3-ї Залізної дивізії, з 1921 р. — Окремої кінної дивізії. Був одружений, мав доньку (залишились у Житомирі). Подальша доля невідома{509}.

Пахцевський Павло Григорович

(15.01.1874—26.01.1942 (1944?), протопресвітер АУНР. Народився у с. Великі Прицьки Канівського повіту Київської губернії. Навчався у Київській духовній семінарії, закінчив 2 курси юридичного факультету Київського університету. Прийняв сан 22.11.1894. Був священиком у с. Жалоби Ямпільського повіту Подільської губернії. У 1917 р. зголосився на службу до військ Центральної Ради та 25.07.1917 був призначений полковим священиком 1-го Українського запасного полку (згодом полк ім. П. Дорошенка), з 6.08.1918 — панотець Чорноморського коша Армії Української Держави. 2.03.1919 протопресвітером Амвросієм Вінницьким висвячений у сан протоієрея. З 5.03.1919 — панотець і благочинний Запорізького корпусу ДАУНР, з 14.11.1919 в. о. головного священика ДАУНР, пізніше — протопресвітер АУНР. Учасник Першого Зимового походу. Був одружений, мав 7 дітей. Родину о. Пащевського у 1922 р. таємно переправлено з радянської території до Польщі. З 1924 р. — священик у с. Бабин Рівненського повіту, де була станиця колишніх вояків Армії УНР. У 1941 р. призначений настоятелем переданого УАПЦ собору Святої Марії-Магдалини у Варшаві. Помер у Варшаві, похований на цвинтарі «Воля». Більшість джерел повідомляють про те, що П. Пащевський помер 1944 р., але П. Білон у своїх спогадах називає іншу дату — 26.01.1942{510}.

Пятаченко Павло

(14.12.1875—9.06.1935), священик, потім протоієрей. Народився у с. Ковтунівка Пирятинського повіту на Полтавщині. Закінчив Полтавську духовну семінарію, до 1917 р. був наглядачем за церковними школами Пирятинського повіту Полтавської губернії. У 1919 р. евакуювався до Кам’янця-Подільського. Навесні 1920 р. вступив до 2-ї стрілецької (згодом — 3-ї Залізної) дивізії, був панотцем куреня та бригади. З 26.11.1920 — панотець 3-ї Залізної дивізії. У 1920–1930 роки був священиком на Волині. Загинув від руки вбивці у с. Піддубці Луцького повіту, де очолював місцеву парафію{511}.

Пятаченко Павло, протоієрей (За Державність, Варшава, 1936, Ч. 6)

Сукачів Василь Миколайович

(1868—?), протоієрей. Походив з с. Лимани Ізюмського повіту Харківської губернії. Закінчив духовну семінарію, прийняв сан 17.01.1892, з 1903 р. — священик Кубанської пластунської бригади російської армії, під час Першої світової війни обіймав посаду полкового священика 123-го піхотного Козловського полку та благочинного 31-ї піхотної дивізії російської армії. Був нагороджений Золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці, палицею та всіма орденами до ордена Святого Володимира 3-го ступеня з мечами. У 1918 р. — панотець 55-го (пізніше 42-го) пішого Валкського полку та благочинний 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави, з травня 1919 р. — 3-го пішого Подільського полку ДАУНР, з 21.07.1919 — Волинської групи ДАУНР, з кінця 1919 р. — Збірної (згодом 2-ї) Волинської дивізії АУНР. Учасник Першого Зимового походу. Був одружений, мав 4 дітей. Подальша доля невідома{512}.

Теодорович (Феодорович) Іван (Іоанн)

(1887 — травень 1971), священик. У 1918 — навесні 1919 р. був панотцем 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії ДАУНР, згодом — штабів Правобережного та Холмського фронтів ДАУНР, влітку 1919 р. — при штабі ДАУНР, із серпня 1919 р. — Київської групи ДАУНР. Восени 1919 р. захворів на тиф та залишився у Вінниці в одній із лікарень. По одужанні виїхав на Волинь, де став священиком у с. Митиці. Залишився на території Радянської України. Один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, керівник українських парафій на Волині та Поділлі. Навесні 1921 р. заарештований ЧК, невдовзі звільнений. У 1922 р. брав участь у Всеукраїнському соборі православної церкви у Києві, під час якого висвячений на єпископа УАПЦ. Був єпископом у Вінниці. У лютому 1924 р. на пропозицію митрополита УАПЦ Литовського виїхав до США, де став архієпископом, а згодом митрополитом УАПЦ. Мешкав у м. Філадельфія (США), похований на цвинтарі Баунд-Брук, США{513}.

Посвячені ікони Святої Покрови 2-го кінного полку ім. І. Мазепи, 1922 рік. Посередині — протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський, навколо нього — інші українські військові священики (фото з приватної колекції)