Розділ «Українці в офіцерському корпусі Російської Імперії (XVII — поч. XX ст.)»

Офіцерську кавалерійську — для командування ескадроном;

Офіцерську артилерійську — для командування батареєю;

Офіцерську електротехнічну — для служби у військах зв’язку;

Офіцерську повітроплавну — для служби у військово-повітряних силах;

Головну гімнастично-фехтувальну — для отримання права на заміщення стройових посад у військово-навчальних закладах (усі Офіцерські школи розташовувалися в околицях Санкт-Петербурга).

Більш престижною вважалася освіта, здобута в одній з військових академій, право на вступ до яких офіцери отримували після чотирьох років стройової служби. Випускники академії могли дослужитися до генеральського чину, тоді як після офіцерської школи такої можливості майже не було. Саме тому щороку на 1 місце в академіях претендувало 8—12 офіцерів.

Найпрестижнішою вважалася Миколаївська академія Генерального штабу (з 1910 р. називалась Імператорською Миколаївською військовою академією, з 1917-го — Військовою академією Генерального штабу). Навчання у ній тривало три роки, й після перших двох проводилися іспити. Хто не складав їх — ні з чим поверталися до армії. Після третього курсу так само відбувалося екзаменування. Офіцери, що не складали цих екзаменів, закінчували академію за 2-м розрядом — без зарахування до Генерального штабу. З цієї категорії випускників переважна більшість ішла на викладацькі посади до кадетських корпусів та військових училищ. За 1-м розрядом щороку академія випускала від 60 до 100 офіцерів. По двох роках служби на стройових посадах (т. зв. відбуття стройового цензу) вони прираховувалися до Генерального штабу, але призначалися винятково на штабові чи командні посади. Під час Першої світової війни в офіцерському корпусі Генерального штабу нараховувалося близько 3 тис. офіцерів, чимало з яких до 1917 р. стали генералами російської армії. Решта (обер-офіцери та штаб-офіцери) переважно відзначилися під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії 1917–1921 рр. і теж отримали генеральські чини у білогвардійських та національних арміях чи звання комдивів і командармів Робітничо-Селянської Червоної армії. В офіцерському корпусі Генерального штабу українці становили 20 % від його чисельності. З цього числа 304 офіцери вступили на службу в Армію Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського. Щоправда, вже наприкінці 1918 р. значна їх частина перейшла або до різноманітних білогвардійських, або до Червоної армій. За станом на 3 лютого 1921 р. в Армії УНР перебувало 30 колишніх генералів та офіцерів російського Генерального штабу, 6 офіцерів, які не встигли закінчити Військової академії, та один, що навчався на короткострокових курсах австрійської Вищої офіцерської школи. Крім того, 1 генерал та 2 офіцери російського Генерального штабу з різних причин не були занесені до Списку старшин Генерального штабу Армії УНР, хоч і служили в українських військах.

Фахівців для управління великими артилерійськими з’єднаннями готувала Михайлівська артилерійська академія, професійних військових інженерів — Миколаївська інженерна академія, військових юристів — Олександрійська військово-юридична академія, інтендантів — Інтендантська академія. Усі академії розміщувалися у Санкт-Петербурзі.

Комплектування армійських частин офіцерами, на відміну від поповнення солдатами, відбувалося за принципом розташування. З 11 військових училищ, які існували напередодні Першої світової війни, офіцерів для всіх військових округ традиційно випускали тільки Павлівське та Олександрівське. Інші готували військових переважно для тих округ, у яких вони розмістилися (Київське — для Київської, Одеське — для Одеської тощо), і лише частину випускників давали до віддалених округ. Кожного року до училищ надсилали список вакансій, а випускники обирали їх за чергою, залежно від успішності в навчанні. Відповідно, відмінникам діставалися найкращі посади — служба в артилерії, інженерних військах, столицях, великих губернських містах або, за бажанням, місця на батьківщині. Інші діставали вакансії у полках, розміщених у глухих провінційних містечках. Кавалерійські, артилерійські та інженерне училища готували офіцерів тільки для своїх родів військ — незалежно від їх місця розташування. У козацьких училищах навчалася майже винятково молодь із козаків. Випускники козацьких училищ майже завжди випускалася до полків своїх козацьких військ: Донського, Кубанського, Терського, Сибірського, Оренбурзького, Уральського, Астраханського, Семирічинсько-го, Уссурійського, Амурського, Забайкальського. Юнаки з інших соціальних станів були у козацьких училищах рідкісним явищем.

Серед російських військових педагогів значний відсоток становили українці. Приміром, найкращим начальником Віленського військового училища вважався генерал-майор Борис Вікторович Адамович — представник козацько-дворянської родини з Полтавської губернії. Михайлівською артилерійською академією тривалий час керував українець генерал-лейтенант Василь Тимофійович Чернявський, організатором та незмінним начальником Офіцерської повітроплавної школи був великий подвижник повітроплавання, генерал-майор Олександр Матвійович Кованько, начальником Офіцерської кавалерійської школи — представник старовинної української козацької родини генерал-майор Василь Олександрович Химець. Варто згадати також генерала Миколу Опанасовича Медзвецького, який протягом 1911–1917 рр. керував Військово-топографічним училищем, а потім служив в Армії Української Народної Республіки. Цей список можна продовжувати.

Полковник 44-го піхотного Камчатського полку Олександр Поліновський: у час дозвілля — в українському народному одязі, на службі — у мундирі (фото з приватної колекції)

До 1914 р. в Україні розташовувалося 4 кадетські корпуси (у Києві, Одесі, Полтаві та Сумах), 3 військові (Київ, Чугуїв, Одеса), 1 кавалерійське (в Єлисаветграді) та 1 артилерійське (в Одесі) училища. Володимирський Київський та Одеський кадетські корпуси були значною мірою денаціоналізовані: у першому навчалися діти офіцерів і дворянства Волинської, Подільської та Київської губерній, у другому — переважно діти офіцерів Одеської військової округи. Незважаючи на те, що у викладацькому складі Київського корпусу працювало чимало українських національних діячів (зокрема, викладач російської мови, український філолог та національний діяч Павло Житецький, стройовий офіцер, член українського клубу «Родина» полковник Петро Сварика, один із засновників Старої Громади лікар Мартирій Галин), це не поліпшувало ситуації. Корпус, так само, як і Одеський, у більшості випускав цілком проросійськи налаштованих юнаків (хоч значний їх відсоток був українського походження). Те саме можна сказати і про Сумський кадетській корпус, створений не тільки для дворян, але й для дітей купецького стану, де, щоправда, вчилося багато юнаків — вихідців з російських губерній.

На цьому тлі Петровський Полтавський кадетський корпус був яскравим винятком — там навчалися діти дворян Чернігівської та Полтавської губерній — нащадків малоросійської старшини та козацтва, а також діти офіцерів 9-ї (полтавської) та 31-ї (харківської) дивізій. Починаючи з молодшого класу полтавські кадети виховувалися на творчості Миколи Гоголя та Івана Котляревського, Дмитра Бортнянського та Миколи Лисенка й багатьох інших українських митців. У приміщенні корпусу висіли портрети російських царів поряд із портретами видатних українських діячів — військових, політиків, письменників, митців XVII–XIX ст. Практично всі полтавські кадети знали українську мову, навіть якщо у їхніх родинах її не вживали: у корпусі досить часто ставили українські вистави та співали українські пісні{77}.

Уже в 1918 р., коли останньому поколінню російських кадетів довелося визначатися з тим, до якої армії пристати, багато хто з випускників Полтавського корпусу вступив до Армії Української Народної Республіки. На жаль, їхні товариші — київські та одеські кадети, ледь не в повному складі перейшли до білогвардійських Збройних сил Півдня Росії. Сумчани розділилися: половина опинилася серед білих, половина — серед червоних.

Київське, Одеське військові, Єлисаветградське кавалерійське та Сергіївське Одеське артилерійське училища так само були денаціоналізовані. Значний відсоток випускників цих закладів становили українці, однак вони мали цілком проросійську орієнтацію.

Чугуївське військове училище в національному відношенні було копією Петровського Полтавського кадетського корпусу. Збудоване на горі, де колись козацький гетьман Яків Остряниця звів свою фортецю, це училище значною мірою комплектувалося солдатами-українцями, які за відмінну службу висувалися своїм начальством на навчання. Окрім того, до училища потрапляла певна кількість випускників Петровського Полтавського кадетського корпусу, а також гімназій, духовних і реальних училищ Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній. Досить сказати, що головною маршовою піснею Чугуївського училища вважався «Гетьман Сагайдачний» («Ой, на горі та женці жнуть»). З 1906 р. викладачем інженерної справи Чугуївського училища був полковник О. С. Астаф’єв, який став організатором і хранителем українських національних традицій у цьому військово-навчальному закладі{78}. Протягом 1918–1920 рр. значну частину командних посад в Армії УНР обіймали випускники саме цього навчального закладу. Причому деякі з них закінчували училище першими серед свого випуску — з отриманням премії та занесенням на мармурову дошку. Це, зокрема: генерал-хорунжий Євген Іванович Мошинський (перший у випуску 1906 р.), підполковник Онисим Григорович Рак (випуск 1907 р.), генерал-хорунжий Михайло Степанович Пересада (випуск 1909 р.).

Отже, тільки офіцери, що навчалися в Петровському Полтавському кадетському корпусі та Чугуївському військовому училищі почувалися нащадками старшин Гетьманщини та Запорозької Січі. Випускники інших училищ, і, насамперед — артилерійських, інженерних та кавалерійських, хоч і були за походженням українцями, але часто не знали рідної мови та національної культури (найбільше це стосується дворян та дітей офіцерів, яких змалку віддавали до російських кадетських корпусів). Ті з них, що у 1918–1920 рр. потрапили до Армії Української Народної Республіки, склали кістяк численної російськомовної групи старшинського корпусу УНР.

У мирний час наступний чин офіцерам надавали кожні 4 роки (цей процес можна було пришвидшити за рахунок «дарування» старшинства, зокрема — закінчивши училище за 1-м розрядом). У період воєн обер-офіцерські чини надавали через кожні 9 місяців перебування на фронті (в тилу, проте, діяла інша система). Саме тому офіцери, які на початку війни були підпоручиками, у 1917 р. мали вже звання штабс-капітанів, капітанів, а окремі, за видатні заслуги, — навіть підполковників. Штаб-офіцерські (підполковник та полковник) і генеральські чини надавалися за висуванням начальства. На черговість присвоєння звань також впливали нагороди, які надавалися за певні подвиги, мужність та відвагу офіцера.

Російська орденська система принципово відрізнялася від радянської та сучасної. Найпочеснішими нагородами вважалися Орден Святого Георія та Георгіївська зброя (у XVIII–XIX ст. вона також називалася Золотою). Орден Святого Георгія був офіцерським, тобто присвоювався тільки генералам і офіцерам. Він мав чотири ступені. 4-й ступінь надавався за видатні подвиги на полі бою. Загалом за час Першої світової війни орденом Святого Георгія 4-го ступеня було нагороджено близько 4,5 тис. офіцерів. Георгіївську зброю давали за менш значні подвиги, ніж ті, що удостоювалися нагородження орденом Святого Георгія 4-го ступеня, або ж у випадку, коли офіцер, що вже мав орден, знову відзначався у битві. Георгіївська зброя являла собою шаблю, на рукоятці якої кріпився мініатюрний орден Святого Георгія та вішався темляк з георгіївської (помаранчево-чорної) стрічки.

Орден Святого Георгія 3-го ступеня надавався, як правило, генералам за полководницькі подвиги. (Щоправда, аби отримати його, необхідно було мати вже орден 4-го ступеня.) За період Першої світової війни такі нагороди отримало більш як 60 воєначальників. Окрім того, орденом Святого Георгія 3-го ступеня було нагороджено двох осіб, що не мали генеральського чину: командира 1-ї Латиської стрілецької бригади полковника-латиша Гоппера та командира 16-го стрілецького полку підполковника-українця Михайла Удовиченка (однофамілець рідних братів — генералів Армії УНР Олександра та Миколи Удовиченків). У 1918 р. він також деякий час служив в Армії Української Держави, потому перейшов до білих і отримав генеральський чин у Збройних силах Півдня Росії генерала А. А. Денікіна.